Читати книгу - "Медлевінґери"

на магічні здібності. І жоден з них не виявився золотярем. Останнім часом він щораз частіше ходив у світ людей і повідомляв Каїнові про свої невдачі. А два тижні тому Антак зник: він саме хотів сказати Каїнові, що припиняє пошуки. Хотів переконати його назавжди облишити надію. З цих відвідин він не повернувся.

— І це все, — прошепотів Йоганнес.

— Все, — підтвердив Торіл.

— Як це все? — спитала насуплена Моа. — А що з Ведуром?

— Так, звичайно, Ведур, — згадав Торіл. — Не здогадуєтеся? Король не довіряв моєму батькові. Він наказав за ним стежити, й незабаром з’ясувалося, що Антак продовжував ходити нагору, до людського світу. Що міг зробити король? Покарати його він не міг, бо тоді всі медлевінґери дізналися би про те, що має залишатися в таємниці, — про існування людського світу. Так йому спало на гадку розповісти все єдиному, кого він мав за гідного довіри, — Ведурові, вчителю. Відтоді завданням Ведура було спостерігати за Антаком і пильнувати, щоби не сталося нічого ще гіршого.

— А як Ведур став винахідником? — допитувалась Моа.

Торіл відповів:

— Своєю майстернею він маскував потаємний хід до людського світу. Відтак завжди мав виправдання своєї відсутності. Йому довелося змиритися з тим, що незабаром у краї поширилися чутки про його божевілля. І якщо спочатку це було йому на руку, то згодом він почав цим перейматися. Тому придбав собі вгорі всі ті предмети, які потім збирався презентувати як свої винаходи, що йому, правда, так і не вдалося.

— Бідолашний Ведур, — сказала Моа.

— Звісно, Антак від першого дня знав, чому Ведур майже не виходить зі своєї майстерні, — додав Торіл. — Його це не тішило. Але й не перешкоджало робити те, що він хотів.

— І коли одного разу Антак не повернувся… — почала Моа.

— Ведур зрозумів, що з ним щось сталося, — вів далі Торіл. — Або що він щось задумав там, нагорі. Тому Ведур поквапився за ним.

— І тепер вони обидва в полоні, — зітхнула Моа. — Отакої! Красно дякуємо.

Йоганнес позіхнув і пробуркотів:

— Це все було дуже цікаво. Це все було дуже… Але, можливо, ми могли би завтра…

І заснув.

32

Йоганнеса розбудила Моа. Зіп’явшись навшпиньки перед його ліжком, вона трясла його за плече.

— Послухай! — прошепотіла вона.

У цей момент щось дзеленькнуло у шибку.

— Нісс! — скрикнув Йоганнес і розчахнув вікно. Перші промені ранкового сонця мандрували по дахах, але на вулиці ще нікого не було.

— Стань видимим, аби я переконався, що ти тут! — прошепотів Йоганнес. — Ніссе! А, ось ти де!

Нісс стояв під вікном, тремтячи від ранкової прохолоди.

— Впусти мене! — прошепотів він. — Я щось знайшов! Швидко!

Йоганнес зачинив вікно і тихенько прокрався до вхідних дверей. Він не знав, коли Брітта повернулася цієї ночі, але сподівався, що вона міцно спить.

Від кам’яної підлоги під’їзду по босих ногах потягло крижаним холодом.

— Заходь швиденько! — поквапив гостя Йоганнес, притримуючи двері. — Тут теж дещо сталося!

У його кімнаті на ліжку сиділи Моа і Торіл. Нісс став як укопаний.

— Торіл? — прошепотів він, і Йоганнес побачив, як він стиснув кулаки. — Нащо ти його впустив? Якщо він житиме тут, я йду геть!

— Дурниці! Ніссе, не нервуй так! — сказав Йоганнес. — Торіл прийшов, щоби допомогти нам знайти ваших батьків. Всю історію я тобі пізніше розповім. Де ти був? Ми так хвилювалися за тебе!

Нісс усівся на килим.

— Я знаю, де вони! — промовив він, скоса глянувши на Торіла. — Треба поспішати! Вони їх катують!

Торіл підскочив.

— Хто? — вигукнув він.

Йоганнес притьмом скочив до дверей і замкнув їх.

— Ви що, подуріли? — насварився він на друзів пошепки. — Що ви собі думаєте, як можна спати в такому шумі? Ви хочете нацькувати на мене Брітту?

— Вони у в’язниці! — схвильовано прошепотів Нісс. — Я знаю дорогу. Чув їхній стогін і сміх катів, але потім був такий виснажений, що заснув… — Він набрав повітря. — Я знаю дорогу! — благально сказав він. — Ти маєш піти зі мною, Йоганнесе, негайно! їх катують!

— Де? — здивувався Йоганнес. — Звідки ти знаєш, що це в’язниця?

— Я їхав автом, — пояснював Нісс. — Тільки не розпитуйте нічого. Потім авто зупинилося на острові між двома чи, може, більше річками. Там стоять високі червоні будинки, майже всі однакові. І перед одним із них висить… — він здригнувся, — клітка!

— Клітка? — насторожено перепитав