Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

потім будинки по обидва боки з крамницями на нижніх поверхах, філіями дорогих мереж і не менш дорогими бутиками.

З рибного ресторану на розі пахло висмаженою в багато разів перекипʼяченій олії рибою. Здавалося, наче там, за будинками, море. Тоді як море хлюпотіло далеко. Бризи осідали на порослих соснами схилах, не здолавши й першого зі смуги гірських хребтів. А до них — сотні кілометрів.

Ми вийшли в безвітряну тишу передобіддя. Сонце спокушало помірним травневим теплом. Хтось встромив у вазон на низькому виступі першого поверху недопалок.

— А ти не бажаєш надіслати листівку?

— Кому?

— Собі.

Вона справді надіслала — сама собі.

— А ти не знав?

— Ні.

— Так багато хто робить. Я побачила це в якомусь фільмі.

Ми теж були, наче у фільмі. В якомусь фільмі. І вулиця, якою йшли. Ще майже порожня, хоча день вже давно настав.

Ми — тіні, що відділяємося від мурів, будинків, дерев. Наше існування ми завдячуємо смужці світла, спроектованого на екран.

Потім у готелі ми допізна дивилися телевізор. В серіалах, які там крутили, поштівок ніхто нікому не надсилав. В рекламних перервах вона міряла придбаний одяг — сорочки зі штанами й коротенькими спідничками, що перетворювали її на дівчинку, якою вона так хотіла бути, і такі самі коротенькі сукні, роздивляючись при цьому свої ноги. Ноги були її пунктиком.

На черницю вона явно не змахувала. Починаючи від дверей, увесь прохід був заставлений покупками.

— Заплющ очі.

— Я заплющив.

— А тепер розплющ.

Вона постала переді мною у вишневих трусиках з прозорого мережива і такому самому ліфчику.

— Як я тобі?

— Королева.

— Ти це справді?

— Звичайно.

Мій тон переконав її. Вона хотіла, щоб я переконав її, а мені це нічого не коштувало.

— Ти не хочеш їх скинути?

— Ще й як.

Все одно їх треба було позбутися. Ліфчик вона залишила на собі. Вона звільнилась від нього серед ночі — спати в ньому виявилося не вельми зручно.

Це був той самий будинок з кремовим фасадом у вікнах і балконах і вертикальним мозаїчним сюжетом.

Я чув, як шелестів пісок і бачив перед собою море — прозору-прозору воду.

Я потягнувся до неї, спраглий її прохолоди.

Провів язиком по губах і відчув на них сіль.

Цвіла акація.

Я вірив у серйозність власних намірів. Хай там як, ми давно вже не шмаркачі.

Моря за рогом не було.

Та вулиця, де здавалося, досить звернути за ріг, щоб опинитися за другим чи третім перехрестям на пляжі. Довгенько довелося би тьопати! Я силкуюся пригадати, як вона називалася. Вона мала такий дивний напис. Cилкуюся впорядкувати літери на таблиці, що стоїть перед очима, наче я щойно звідти, проте нічого путнього не виходить. Вулиця могла називатися будь-як. Зараз це вже не має жодного значення.

Та химерна присутність моря, яке відрізняло її від подібних вулиць, однакових, наче створених за одним шаблоном.

...Її зґвалтували, а потім вбили. Можливо, задушили, а тоді ґвалтували. Поліції так і не пощастило вийти на вбивць. Мабуть, вони особливо й не напрягалися.

Успішна бізнесвумен. Комусь це не сподобалося. А може, не так. Я також займався бізнесом. Тоді ще займався. Наші інтереси не перетнулися, зате перетнулися ми. Жінка з харизмою, у неї був хлопчик. Не знаю, з ким він тепер — можливо, з родичами. Або в сиротинці.

Авжеж, пригадую. Ми вирушили в шопінґ-тур, проте наша поїздка більше нагадувала медовий місяць. Шлюбне турне перезрілих закоханих. Вік пішов їй на користь, додавши соку і смаку.

Трагедія сталася невдовзі по тому, як між нами усе завершилося.

Вона потребувала чоловіка, який торочив би їй про красу її ніг.

— У тебе чудові ноги.

— Справді?

— У тебе с п р а в д і чудові ноги.

Вона подобалася мені. Вся. І її харизма. Вона прорвала шаблон. Вона в усьому була нестандартна. Ледь екстравагантна. Жінка, яка порушила табу. Однією з перших, ще як тільки все починалося. Селф-мейд-вумен. Таке приваблює. Виявилося, не лише мене.

Я пробую пригадати, як вона виглядала. Мені хочеться, щоб то була якась інша жінка, не вона. Я намагаюсь переконати себе в цьому.

Труп лежав на тротуарі. Понівечений, у роздертій коротенькій спідничці — мабуть, одній із тих, які міряла в готельному номері. Вона одягалася тільки від відомих дизайнерів — могла собі це дозволити. Раніше дозволити собі цього не могла. Ні, вона не намагалась розчулити. Вона просто перемогла обставини. Жахливе, нестерпне дитинство. Вона мала право пишатися. Назовні вольова, вона прагнула того, що всі: розуміння. Трішки тепла. Звичайної ласки.

Машину виявили в лісо-посадковій смузі, вщент вигорілу. Кущі навколо теж почорніли. І стовбурі дерев. З попелу пробивалась цнотлива травичка.

Думки гнояться у голові, мов нарив, що ось-ось прорветься. Я відчуваю потребу перепочити. Намагаюся ні про що не думати. Памʼять неодмінно об щось перечіплюється.

Інколи здається, наче більше нічого не залишилося, крім цього вмістища, з якого раптом зʼявляється і вʼється нитка — синя, червона, зелена... На все, що було, забракне барв. Хай збережеться щось на те, яке буде.

Мить, і від них нічого не залишиться.

— Зроби щось!

Аби лише встигнути...

Вони саме вертаються із занять, двійко школярів. Вони щодня йдуть цим шляхом — безтурботно, яким лише безтурботним може пересуватись коридорами часу дитинство. На плечах в обох шкільні ранці. Вони щось жваво обговорюють.

Я шарпаю їх убік, а вже за мить місце, де ми щойно були, накриває вибухом. Хлопчаки навіть не встигають злякатися. Коли порох розвіюється, вони підступають ближче і роздивляються. Один із них розчовгує землю.

Хлопці задирають голови і показують вгору. Про всяк випадок обоє приступають до стіни і так просуваються один за одним до перехрестя. Тоді один звертає ліворуч, а інший іде прямо. Завтра вони побачаться знову.

Ти врятував два невинних життя.

А тепер зроби щось для себе.

Давно вже пора.

— Врятуй себе.

Хто це сказав?

Я озираюся, проте вулиці порожні.

Місто нагадує лабіринт з безлічі рукавів, якими безпечно гуляє вітер.

Тиша насторожує. Я притискаюсь до муру, тримаючи зброю напоготові, і так просуваюсь вперед.

Вітер.

Вітер куйовдить події. Звіюється раптово, підхоплюючи зачеплену на балконне перило теніску.

Зриває її разом з вішаком.

А тоді так само раптово вщухає.

Теніска приземлилася на сусідньому балконі. Я накинув сорочку і вийшов з дому.

Дівчина приїхала на три дні. То було таке саме помешкання, як моє. Його здавали таким, як вона, туристам, у ньому ніхто довше кількох ночей не зупинявся.

Там, звідки