Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

вона приїхала, такі самі будинки й балкони. Все таке саме.

— То ж що привело тебе сюди?

— Ти.

Я не супроводжував її на вокзал, ми виявили одну спільну рису: ні вона, ні я не любили прощавань. Мелодраматичний елемент не її.

Нас познайомив вітер.

Я біжу, ледь торкаючись ступнями поверхні. Мені здається, це триває одвічно; наче, скільки себе памʼятаю, біжу. Я ухиляюся від снопів, що сліпуче розтинають темряву. Подаюсь то вліво, то вправо. Виконую давній, як світ, ритуальний танок. Життя — студія, в якій тренуєш рухи однієї й тієї самої партії. Бачиш, як спалахує світло: «Увага, запис», — спершу кілька разів зблимує, а потім горить. Звукооператор за склом киває. З незлічі спроб хтось відбере згодом найкращу.

Зненацька щось впивається в мене, я зупиняюся. Щось липке на моїх долонях, я здивовано роздивляюсь його. Сильніше затискаю те місце. Незвична втома розбирає мене, ноги підкошуються. Хочеться лягти й відпочити...

Я не маю бажання підводитися. Більше не треба лавірувати між сліпучих снопів. Можна забутись і мріяти. Мрії — наче марихуана. Я міг би додати — памʼяті мого брата, що сколовся і спився.

Мій рідний брат — овоч. Привид, який блукає тими самими до набриднення рідними вулицями. Далеко звідси. Там, де ми разом виростали. Я ніяк не зберуся написати йому кілька слів. Він усе одно вже не прочитає. «У мене все добре». Життя має різні грані.

Я рухаюсь разом з поверхнею, на якій лежу, легко і плавно. Земля піді мною заспокійливо погойдується. Чую голос, який наспівує колискову, приємний тембр. Він не належить ані моїй матері, ані няні.

Раптом стає холодно, я хочу щось натягнути на себе, шукаю, чим би накритись. Мене дедалі сильніше морозить. Сліпучі снопи без угаву спалахують, тепер десь далі попереду. Світло перемістилося вбік. Воно зараз у вигляді цяток густого спалахування і згасання, наче вмикаються й відразу перегорають лампи. Життя — вольфрамова нитка.

Мені здається, якщо не рухатимусь, тіло зігріється.

Липковина все ще просочується крізь пальці, вже не так інтенсивно.

Я не хочу мерзнути.

Прийдіть і накрийте мене.

Я написав їй, що ні про що не шкодую. Якби не вітер, я сам закинув би вішак. «Ти того варта», — закінчив я лист.

Через кілька днів надійшла відповідь. Відповіді перебували в дорозі до тижня, іноді довше, на конверт наліплювали зубцювату поштову марку. Не пригадую, що вона зображувала; ні листа, ні конверта не збереглося — з мене кепський хранитель кореспонденцій.

(— Пане Оцифровувачу, Ви зугарні оцифрувати будь-який папірець, предмет, просторовий обʼєкт. А... життя — як Вам таке? Візьметеся? Вважайте це моїм Вам замовленням.

«Пане Оцифровувачу»...)

«Ти теж».

Відразу все стало на свої місця. Шалена дівчина. Здається, вона була трохи схиблена. Ми знаємося? Ні, ми не були знайомі. Небавом вона описала свої враження від міста. То були враження від нашого трахання. Красуня виявилася журналісткою-початківкою.

Вона надіслала мені ґлянц, для якого укладала рейтинґ. Так би мовити, мій співаторський примірник. Моє місто відкривало в ньому шпальту найсексуальніших. Вона уклала його на основі нашого знайомства. Репортаж потонув в океані подібного трешу.

— Ми секспартнери.

Атож. Дівчинка мала хибне уявлення про любов, а я не той, хто здатний її просвітити. В неї ще все попереду. Колись вона зробить своє перше велике відкриття, ставши нарешті по-справжньому дорослою.

Нічим цікавим, судячи з його відсутності в решті шпальт, воно не вирізнялося; в інших містах вітер не закидав тенісок на чужі балкони.

— Ти відкритий до світу?

— Я відкритий до тебе.

Вона намагалася взяти в мене інтервʼю. До мене це дійшло не відразу. Моя голова була забита нісенітницями.

Через десяток років, згадавши прізвище, я легко наґуґлив її. Вона мала профілі в усіх існуючих мережах. Вона вже не укладала рейтинґи, зате на мене посипалися її незліченні селфі — Європа, Африка, Азія, Чилі. Десь у Новій Зеландії вона тримала на руках тасманійського диявола. Симпатюля вигідно вирізнялася на тлі бідолашної тваринки; в цьому, мабуть, і полягав задум. Сама, з чоловіками — високими, опецькуватими, світлими, темними, кучерявими, білими, чорними, кольоровими, засмаглими, вилицюватими, вузькоокими, вкритими з голови до пʼят татуюваннями, з них можна було укласти енциклопедію рас і звичаїв. Всі вони були старшими за неї і всі, як один, щасливо шкірилися. Здавалось, вона обʼїздила світ лише для того, щоб досхочу нафоткатися. Купа зображень, в яких можна втонути. На старість вона сидітиме і роздивлятиметься їх. І показуватиме внукам. Якщо, звісно, їх матиме.

Я написав їй у приват, проте симпомпотка не відгукнулася. Можливо, повідомлення осіло в спамі; або ж я її більше не цікавив; не виключено, що вона взагалі не пригадувала мене, якому завдячувала дебют.

До нових спроб я не вдавався. Я написав їй просто так, знічевʼя. Мабуть, поволі старів.

Я був її першим редакційним завданням.

Вона виконала його на відмінно.

Завантаж своє фото з улюбленим пивом і виграй навколосвітній круїз для себе і найдорожчої тобі людини.

З улюбленим пивом без проблем.

Навколосвітній круїз відкладається.

Ця не остання.

Будуть іще нагоди.

Навколосвітні круїзи скоро вийдуть з моди, їх замінять — якщо щось вціліє, міжпланетні. Бунґало на краю універсуму. І квиток лише в один бік.

Останнього разу поранило двох школярів. І вчительку. Юну дівчину, яка на дозвіллі від основного ремесла перевʼязувала рани і влаштовувала лікнеп. Всі ми недоучки. Ми в неоплатному боргу перед нею. На таких тримається світ.

Гуртик учнів, які прийшли провести улюблену вчительку, спостерігає, як машина зникає в ніч; вони помітно розгублені. Війна робить чотирнадцятирічних дітей передчасно дорослими, яким відомо те, чого не знають їхні однолітки деінде; чого краще не знати. Є знання, які не збагачують. Більшість того, що нам відомо, ні на що не придатне.

Вони не втрачають витримки, коли починається обстріл, й розкисли, коли наздогнало їхню наставницю. Їхні однокашники відбулись подряпинами й переляком. Війна відбирає дитинство. Їх ніхто не запитав, чи хотіли вони цього. Чи хотів цього хтось із тих, котрі тут живуть. Мир приходить у снах, він перетворився на щось віддалене і недосяжне.

Мене не покидає впевненість, що дівчина неодмінно повернеться. Вона з тих, хто легко не здається. Вона боролася за життя інших, тепер їй доведеться позмагатися за своє.

Більшості вікон у школі немає, а на носі зима. Школа — улюблена мішень. Війна — тир, ти не чуєш зойків тих, в кого влучаєш. Коли починається обстріл, учні й учителі спускаються в льох. Хто не витримав, давно виїхав. Людина має право між життям і смертю обрати життя. Це правильний вибір.

Половина