Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

з якими вона працює. Ці осередки можуть бути різні, і вони, ясна річ, не якась стала величина, однак усе людське життя минає у почерговому спілкуванні з дуже невеликою кількістю людей, оптимальна кількість яких, за твердженням психологів, сім осіб.

Вплив мікросередовища величезний. Мікросередовище культивує в своєму колі окреме тлумачення призначення людини на Землі та поняття про вартість людського життя, про ставлення до моральних правил суспільства, його ідеологічних цінностей та народних звичаїв. У мікросередовищі створюється свій окремий клімат, спроможний, наприклад, подолати у своїх людей страх перед тюрмою і підняти їх на смертельну боротьбу проти загарбників, а в релігійному екстазі довести часом навіть до колективного самогубства.

Цигани і євреї також створили свої мікросередовища. Вони жили серед інших народів, але не разом, а поруч з ними. Вийшовши з Індії, цигани не піддалися асиміляторському впливу осілих народів, протиставивши йому кочовий спосіб життя.

Євреї виділилися в окрему спільноту за допомогою віри, звичаїв окремих видів діяльності (ремісництво, торгівля), особливим ставленням до місцевого неєврейського населення та активною підтримкою ідеї відродження своєї ізраїльської держави.

Звідси випливає два запитання. Перше: чому в США асимілювалися французи й німці? Друге: чи та сила, яка запобігла асиміляції циган та євреїв упродовж попередніх тисячоліть, і тепер продовжує діяти? Якщо зберегли свою самобутність цигани і євреї, то цілком логічно припустити, що це могло статися і з іншими. Звідси можна зробити висновок, що поняття суспільної закономірності не тотожне поняттю природної закономірності. І те, що в природі неминуче, в суспільстві не носить такого категоричного характеру.

У природі за ніччю настає день, за весною — літо, інакше бути не може. Винятків не існує. У суспільстві закономірність — це лише статистично переважна величина: нація асимілює інородні групи, що потрапляють у сферу діяльності її системного організму, проте це не є правилом. Потужний закон асиміляції, як бачимо на прикладі циган та євреїв, знає винятки.

Реальний рух історії — це векторна величина, що складається з діяльності різноспрямованих суспільних сил. Кількість суспільних сил не визначена наперед і може бути більшою або меншою. і оскільки суспільні сили народжуються з активності людей, то це теоретично означає, що французи в США могли б консолідуватися в окрему силу і були б одним із складників, що впливає на векторну величину загального історичного розвитку США. Природа не стояла їм на перепоні. На перепоні стояло англофонне суспільство, опору якого вони не зуміли здолати.

У Канаді вийшло інакше. Вихідці з тієї ж Франції зуміли консолідуватися в окрему силу і тепер справляють величезний вплив на розвиток усієї Канади. Таким чином, відповідь на перше запитання така: французи й німці в США асимілювалися не через нездоланну природну необхідність, а через суспільну властивість самих людей.

Що ж до циган, то їхній кочовий спосіб життя прийшов у суперечність із сучасною стадією розвитку індустріалізованих суспільств: вільних місць для таборування майже не лишилося, їхнє примітивне ковальство стало явним анахронізмом, їхні пісні й танці витіснила маскультура. Вони — вчорашній день в історії людства. Трохи інакше склалася доля євреїв. Здійснилася їхня багатовікова мрія — у них є тепер своя держава Ізраїль. Щоправда, це поставило євреїв в один ряд з іншими народами і розвіяло міф про їхню богообраність. У всякому разі історичні зміни останнього півсторіччя ставлять єврейство перед найбільшим випробуванням: або воно буде зведене до маленької держави в одному з куточків арабського світу, або їхні керманичі мусять придумати, як утримувати єврейську діаспору від асиміляції, коли за одне-два покоління забудеться давня ворожнеча і розширення поінформованості світу не залишить місця для давніх міфів.

Мабуть, вони знайдуть вихід.

А чи знайдуть українці в собі силу лишатися самі собою?

Минулого року українська діаспора святкувала 100-річчя свого поселення на американському континенті.

За рахунок чого українці зберегли свою самобутність? Якими прийшли до сторічного ювілею? І що на них чекає в майбутньому?

Емігранти

Загальна декларація прав людини ООН проголошує право кожної людини покинути свою країну і знову повернутися до неї. Це — міжнародно-правовий аспект. Без сумніву, він справедливий і, втілюючи волю об’єднаних в ООН держав світу, зафіксовує високе уявлення про свободу особи. Цей прогресивний погляд далеко відірвався від глибоко закорінених понять у середовищі простих людей багатьох країн світу. Людей, які покидають батьківщину, часто звуть зрадниками, шукачами легкого життя, наживи, авантюристами тощо.

Я також проти виїзду з батьківщини. Однак на моє глибоке переконання заслуговує осуду і мовчазна покора перед загарбниками, деспотичним режимом та необмеженим свавіллям влади. Проти них треба боротися. І якщо на рідній землі погано, треба не покидати її, а боротися зі злом. Проте коли в людини не вистачає духу боротися, вона виявляє свій протест виїздом за кордон, то й це краще за мовчазну гелячу покору.

Звичайно, щоб покинути рідне село, звичне середовище й пуститися світ за очі, необхідна душевна відвага і здатність до неординарного рішення, мужність розірвати коло усталених понять і відчуття приреченості. А це ой як не просто. 1933 року українці помирали з голоду, але, як правило, не піднімали рук на своїх катів. Під час Другої світової війни бували випадки, коли кілька озброєних німців вели величезну колону євреїв на розстріл. Ті знали, що йдуть на розстріл, проте не тікали.

І в першому, і в другому випадку маємо факти підкорення людей своїй долі. У випадку із втечею за кордон маємо факт опору лихим обставинам і намагання активно змінити своє життя. Отже, емігранти — це сміливі, ініціативні й підприємливі люди. Вони йдуть, може, й не туди, куди хотіли б їх спрямувати політичні провідники, але йдуть самі, ініціативно й рішуче.

Причини еміграції

У XIX столітті тисячі українців виїхали із Західної України за океан. Їхали від злиднів, шукали в чужих краях кращої долі.

Перші українські поселенці в Канаді були селяни. Життя тоді і в Канаді було нелегке, але землю можна було придбати практично за безцінь. Простори широкі, і наші роботящі люди почали освоювати нові землі.

Поразка Української народної республіки та червоний більшовицький терор наприкінці 20-х років зігнали багатьох східняків з рідних місць і примусили шукати собі притулку. Більшість їх осіла в Галичині й на Волині, включилася до національно-культурного просвітництва і до 1939 року провела величезну роботу в царині націоналістичного виховання наступного покоління борців за самостійність, а частина подалася аж за океан і осіла в Канаді, США, Аргентині та потроху в інших країнах Нового світу. Ця хвиля еміграції від перших поселенців відрізнялася політичністю. Вона принесла ідеал національної свободи.