Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

class="p1">Третя хвиля еміграції була викликана поразкою національно-визвольних змагань після Другої світової війни. Певну частину з цієї хвилі становили селяни зі Східної України, що тікали від нового наступу москалів з їхнім терором і колгоспами, але переважну більшість становили учасники боротьби за незалежність та їхні помічники й близькі.

Перші переселенці через незнання мови потрапили у важкі умови. Їм нелегко було зрозуміти канадські звичаї, вони почували себе приниженими, ображеними і нещасними. Найбільша їхня мрія — це подолати комплекс меншовартості і зрівнятися з канадцями. Цю мрію вони здійснювали в дітях шляхом навчання їх англійської мови та спонуканням до здобуття вищої освіти. Діти вже не мали батьківського комплексу меншовартості і повністю віддалися життю нової країни.

Третє покоління почувається більше канадцями, аніж українцями. Воно майже не знає української мови, добре пізнало канадську культуру. В канадському суспільстві посідає те місце, на яке вистачає здібностей, не відчуває жодного приниження, засвоїло повністю канадську культуру. Одначе виявилося, що в їхньому дуже демократичному, дисциплінованому і діловому світі не вистачає національного духу з культурними витворами пращурів, які своєю чарівною гармонією наповнювали б душу неповторним плетивом звуків і мрій, тим божественним суголоссям, якого годі шукати під канадським небом. Як не може англійця схвилювати вірш-пісня: «Реве та стогне Дніпр широкий», так не може збентежити українця чужа англійська пісня. Бо немає в Англії Дніпра, як немає в українських поняттях англійських реалій.

Українець Канади ніколи не відчує зв’язок його сучасної культури з англійською передісторією. Там, де канадець знаходить духовне коріння, українець бачить порожнечу. І якщо його душа не мертва, він намагається її заповнити. Тому й серед молодого покоління українських канадців зустрічаються ті, хто починає вивчати українську мову, аби відчинити собі двері в храм духу ще одного народу — народу їхніх дідів і прадідів, рідного народу.

Українці не гірші від інших

Це твердження чужинцеві може видатися дивним, — вони не піддають сумніву нашу повноцінність. Та українцеві воно не дивне. Лиха доля нас так довго гамселила, що ми втратили віру в самих себе. Десятки повстань — і все поразки, десятки спроб звільнитися від іноземного рабства — і все кайдани й кайдани. Може, й справді ми гірші, бо чого ж чужинцям впродовж сторіч удається нас гнобити й нав’язувати нам свою волю?..

О ні, ми не гірші. Це лишень російські шовіністи постійно прищеплюють нам комплекс меншовартості, аби морально роззброїти й ослабити наш опір імперії. Ця підступна пропаганда й ослабляла боротьбу за національну волю. Та погляньте, як поводилися українці в московських концтаборах. Вони були гам разом з німцями і поляками, білорусами й бельгійцями, молдаванами й угорцями, литовцями й естонцями. Ніхто з цих людей не скаже, що українці більше боялися смерті, голоду, холоду, що вони морально не стійкі і швидше впадали в розпач. О ні! Усі ці випробування українці витримали з честю.

А візьмімо, наприклад, українців-емігрантів серед інших народів.

Австралія. На цей континент українці потрапили після Другої світової війни. Було їх небагато: близько 50 тисяч. За 45 років проживання серед австралійців українці вивчили мову, звичаї, прийняли австралійські умови праці і тепер за загальним визнанням, живуть краще від середнього австралійця.

Українці розумні, кмітливі, ощадливі. Вони допомагали один одному, спільно будували церкви і хати-читальні, вони добрі, роботящі люди.

Канада. Почали українські першопрохідці з тяжкої селянської праці освоєння нових земель у провінціях середнього Заходу Канади. Працювали, мов чорні воли. Щоб дітям було легше жити, вчили їх. Діти добре вивчили англійську мову, здобули освіту, почали запроваджувати техніку й потроху обживатися. Стали ремісниками, юристами, економістами, дрібними підприємцями. Громадське життя з сільської місцевості перейшло до міст. Українці спочатку досягли життєвого рівня корінних канадців, а згодом піднесли його вище цього рівня.

Роботящі українці і не боялися будь-якої найтяжчої праці, ощадливі, у своїй масі не спивалися і не опускалися на соціальне дно. Міцний моральний хребет, почуття глибокої відповідальності за свою поведінку за будь-яких несприятливих обставин утримували їх на рівні пристойності.

Таким чином і в неволі, і в умовах демократії та свободи економічної діяльності — скрізь на чужині, де українці опинялися серед чужинців, вони виявлялися не гірші від чужинців. А в Україні ми гірші? Ні! Ми однакові всюди. І коли в Україні будуть створені умови для прояву найкращих національних рис, тоді ці риси стануть запорукою швидкого розвитку України та зростання добробуту й культури всього її народу.

Пан Яцик

Мені сподобалися думки Петра Яцика, оприлюднені у травні 1992 року в «Нових перспективах» в інтерв’ю під назвою «Формула успіху». В інтерв’ю немає одного такого речення, яке б давало дефініцію його поглядів, і я прошу вибачення в шановного читача за довге цитування. Воно, однак, необхідне, бо розкриває дві риси українського національного характеру, що важливо для повноти висвітлення проблематики всієї цієї розвідки.

«Я думаю, — писав пан Яцик, — що українці у справжньому житті, тобто в житті підприємницькому, набагато відстають від західних країн. У Канаді, наприклад, сім’я Рейхманів вислала Ізраїлю 30 млн. доларів. Одна сім’я! Чи можемо ми всі разом стільки дати Україні? Ні. Чому? Бо ми не знаємо, як заробити так багато. У галузі підприємництва ми просто слабші.

Якщо поглянемо в історію нашої країни, то побачимо, що її багато разів скуповували чужинці. Вони не заперечували проти занять літературою й мистецтвом, але підприємництво завжди тримали в своїх руках… Це розвинуло в нас особливе уявлення про вартості життя. Не можна сказати, що в літературі й мистецтві немає вартості, проте вони становлять лише одну з граней життя.

Найбільша вартість — це влада, яка дає освіту, гроші і військо. На жаль, ми не надавали їм особливого значення впродовж багатьох віків, бо такі були наші звичаї, традиції і наша віра…

Всі українці думають, як заробити гроші. А потім сховати їх до банку чи кредитної спілки. Тим часом гроші мають працювати. Дуже важко українцям вийти зі звичного способу мислення і подумати про щось масштабніше…

Людський вік триває в середньому 75 років. А підприємство, корпорація можуть жити й 100 років».

Аналізуючи нашу трагічну історію, пан Яцик відзначив в українському національному характері дві риси: перша — орієнтованість українців не на вміння робити гроші й нагромаджувати великий капітал, а на любові до літератури й мистецтва. Друга риса: відсутність перспективи, життя за принципом: аби день до вечора.

Думаю, ми одержали їх у спадок від давнішої української історії, проте нині вони величезною мірою визначають сьогоднішнє становище українців у діаспорі й сам характер політичних