Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

гасали на сутінковій площі у світлі ліхтарів — такі ж невловимі, як кажани на краю темного лісу.

— А ви, — врешті мовив Філіпс, — давненько сюди не навідувалися. Підозрюю, над чимось працювали.

— Еге ж, — відповів Дайсон, — як завжди, дошукуючись влучного слова. Я так і постарію в цих пошуках. Та мене страх як тішить думка про те, що в Англії не назбирається і дюжини справжніх знавців стилю.

— Мабуть. Коли ми вже про це заговорили, то й етнологія далеко не найпопулярніша галузь науки. А труднощі! Первісну людину ледь можна розгледіти з відстані в тисячі років.

— До речі, — продовжив він після короткої паузи, — що ви тут казали про можливість зустрітися з первісною людиною на розі вулиці? Звісно, навколо нас є немало людей, чиї погляди надто первісні й примітивні.

— Якби ж то ви, Філіпсе, не намагалися надати моїм словам раціональності! Пригадую, йшлося про те, що ви відкидаєте можливість зустрітися з первісною людиною у цьому таємничому місті, від якого голова йде обертом, — саме це я й мав на увазі. Чи можна визначити термін виживаності? Печерна людина, озерний мешканець, а може, навіть представники дуже давніх і темних народів можуть таїтися серед нас, шастаючи, мов ті вовки в пошуках поживи, крокуючи пліч-о-пліч з ошатно вбраними, у фраках чоловіками, закипаючи брудними пристрастями боліт і чорних печер. Іноді, прогулюючись по Голборн-стріт або Фліт-стріт; я помічаю обличчя, які викликають у мене відразу, але не можу пояснити причини огиди, що викликає нервовий дрож у моєму тілі.

— Любий Дайсоне, не намагайтеся такими красивими словами ввести мене в оману, я на це не піддамся. Я знаю, що виживаність таки існує, та всьому є свої межі, а ваші припущення просто безглузді. Вам доведеться спіймати печерну людину, щоб я в неї повірив.

— Гаразд, так ми і зробимо, — сказав Дайсон, посміюючись з того, наскільки легко йому вдалося впіймати Філіпса на гачок. — Що може бути кращим за прогулянку в такий чудовий вечір? — додав він, узявши свого капелюха.

— Не городіть дурниць, Дайсоне! — сказав Філіпс. — Хоча від прогулянки з вами я не відмовлюся, бо сьогодні направду, як ви кажете, погожий вечір.

— Тоді ходімо, — сказав Дайсон, широко всміхаючись, — та не забувайте про нашу домовленість.

Двоє чоловіків вийшли на площу і звернули в одну з вузеньких вуличок, що відгалужувалася від неї, прямуючи в північно-східному напрямку. Йдучи освітленою бруківкою, вони чули, коли затихали верески дітей і звуки прекрасної «Глорії», що долинали від катеринки, протяжний гул і шум транспорту на Голборн-стріт, що ні на мить не вщухали, відлунюючи у вухах вічним обертанням коліс. Дайсон подивився праворуч, потім ліворуч, вивчаючи дорогу, і згодом вони опинилися у спокійнішому кварталі, крокуючи майже безлюдними площами і тихими вулицями, де панувала непроникна темрява. Філіпс уже зовсім збився зі шляху, й оскільки вицвіла поважність будівель помалу поступилася місцем злиденності, а обдертий тиньк будівель ображав його мистецький смак, він вичавив із себе, що в житті не бачив більш неприємного та сірого району.

— Маєте на увазі, більш таємничого? — перепитав Дайсон. — Попереджаю вас, Філіпсе, ми натрапили на гарячий слід.

І вони ще глибше пірнули в цегляний лабіринт. Лиш недавно вони проминули жваву шумну вулицю, що йшла із заходу на схід, але квартал, в якому вони тепер опинилися, здавався позбавленим будь-якої форми й характеру. Тут — цілком пристойний будинок із розкішним садом, там — хирлявий сквер, а там — обнесений високими сліпими стінами завод, глухі й темні завулки; світло поодиноких ліхтарів не могло розігнати темряви, і все було огорнуте мертвою тишею.

Незабаром, спускаючись занехаяною вуличкою з двоповерховими будинками, Дайсон угледів похмурий, ледь освітлений провулок.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він. — Виглядає багатообіцяюче.

На початку провулка горів вуличний ліхтар, і ще один ледь виднівся в дальньому його кінці. Очевидно, вдень під першим ліхтарем якийсь художник заснував просто на тротуарі свою художню академію, бо все довкола було вкрите свіжими різнокольоровими плямами від фарб, а на клаптику паперу під стіною лежало кілька шматочків крейди.

— Скидається на те, що сюди час від часу зазирають люди, — сказав Дайсон, вказуючи на сліди праці бідного художника. — Хоч я, зізнаюся, в цьому й сумнівався. Ходімо, розвідаємо, що та як.

По один бік від дороги був склад лісоматеріалів, де лежали стоси дощок, що нависали над огорожею, а по другий бік ще вища стіна загороджувала щось схоже на сад, бо видно було тіні від дерев, а легенький шелест листя порушував тишу. Ніч стояла безмісячна, і хмари, що зібралися після заходу сонця, почорніли; в проміжку між двома тьмяними ліхтарями дорога втрачала обриси, поринаючи в темряву, і якщо зупинитись і вслухатися, різке відлуння гучних кроків затихало, і здалеку, неначе з-за гір, долинав слабкий шум Лондона. Філіпс вже наважився було заявити, що з нього годі цих екскурсій, коли гучний крик Дайсона змусив його забути про свої наміри.

— Зупиніться, заради всіх святих, зупиніться негайно ж, а то на щось наступите! Онде! Майже у вас під ногами!

Філіпс глянув униз і побачив невиразні обриси тіла, що, огорнуте темрявою, якось дивно лежало на тротуарі, а потім у світлі сірника, якого запалив Дайсон і який одразу ж погас, на якусь мить заясніла біла манжета.

— Якийсь п'яничка, — байдуже мовив Філіпс.

— Мертва людина, — заперечив Дайсон і почав голосно кликати на допомогу. Незабаром удалині почулися кроки, їх звук наростав і відлунював, а за ними — крики. Першим прибіг полісмен.

— У чому річ? — спитав він, захекано наблизившись до місця події. — Хтось потрапив у халепу? — Він не помічав тіла, що лежало на тротуарі.

— Погляньте! — пролунав з темряви голос Дайсона. — Погляньте сюди! Ми з другом проходили тут три хвилини тому, і ось на що натрапили.

Полісмен посвітив ліхтариком на темну фігуру і скрикнув.

— Хай йому біс! Та цього чоловіка вбили, — сказав він. — Бідолашний лежить у калюжі крові, вона стікає в канаву. І з усього видно, що загинув він не так давно. О! А ось і рана! На шиї.

Дайсон нахилився над тілом. Перед ним лежав небідний джентльмен, вбраний у добротний, гарно скроєний одяг На охайних бакенбардах почала сріблитися сивина. Ще близько години тому він міг бути десь на сорок шостому році життя.