Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

З кишені його жилету звисав вишуканий золотий годинник. А на шиї, між підборіддям та вухом, зяяла глибока рівна рана, на краях якої запеклася кров, контрастуючи зі смертельною блідизною його щік.

Дайсон випростався, зацікавлено оглянувшись навсібіч. Мертвий чоловік лежав поперек тротуару, головою до стіни, кров із рани цівкою біта у стічну канаву, утворивши, як зауважив полісмен, вже цілу калюжку. Надійшло ще двоє полісменів, почала збиратися юрба з мешканців довколишніх кварталів, й офіцери робили все можливе, аби втримувати роззяв поодаль від місця події. То тут, то там зблискували ліхтарики полісменів, що намагалися відшукати бодай якісь речові докази, і в світлі одного з них Дайсон помітив на дорозі якийсь предмет, звернувши на нього увагу полісмена, що стояв найближче до нього.

— Погляньте-но, Філіпсе, — сказав він, коли полісмен узяв той предмет до рук. — Скидається на те, що це щось із вашої парафії!

Полісмен тримав у руках темний кремнієвий камінь з широким вістрям, що виблискував, як обсидіан, і своєю формою дуже нагадував тесло. Один його кінець, схожий на руків'я, був шорсткуватий, на протилежному, гострому, густо запеклася кров, а сам камінь був заледве п'ять дюймів завдовжки.

— Що це, Філіпсе? — запитав Дайсон, і Філіпс уважно придивився.

— Дуже давній кремнієвий ніж, — відповів той. — Йому близько десяти тисяч років. Точно такий самий було знайдено поблизу Абурі, у Вілтширі, й усі експерти погодилися з таким визначенням його віку.

Полісмен приголомшено дивився на Філіпса, що був не менш за нього вражений власними словами. Та Дайсон не зважав на них. Інспектор, який щойно підійшов, слухаючи деталі справи, підніс ліхтарик до голови мертвого чоловіка. А Дайсон тим часом з величезною цікавістю дивився на щось, що він побачив трохи вище на стіні, біля якої лежав покійник. Там червоною крейдою було виведено кілька якихось карлючок.

— Кепські справи, — врешті мовив інспектор. — Хтось знає цього чоловіка?

З натовпу вийшов чоловік.

— Я знаю, — сказав він, — це сер Томас Вівіан, відомий лікар. Близько півроку тому я лежав у клініці, а він іноді до мене навідувався. Він був дуже доброю людиною.

— Господи! — скрикнув інспектор.—А справи таки дуже кепські. Тому що сер Томас Вівіан лікує королівську родину. А в його кишені лежить годинник, що коштує сотню гіней, тому це точно не пограбування.

Дайсон з Фіпіпсом пред'явили правоохоронцям свої документи й пішли геть, ледь протискуючись крізь натовп, що невпинно розростався. Провулок, де досі не було жодної живої душі, тепер кишів зацікавленим людом, повнився плітками й чутками — що далі, то страшнішими — та вигуками офіцерів поліції. Двоє чоловіків, що врешті вихопилися з цієї товкотнечі, жваво покрокували вулицею і хвилин двадцять йшли мовчки, не зронивши жодного слова.

— Філіпсе, — мовив Дайсон, коли вони вийшли на маленьку, але жваву вуличку, дуже чисту й яскраво освітлену, — Філіпсе, я хочу попросити у вас вибачення. Мені не варто було так говорити. То був злий жарт, — продовжив він гарячково, — я обрав дуже недоречну тему, щоб посміятися. У мене таке відчуття, ніби я розбудив якогось злого духа.

— Заради Бога, замовкніть, — сказав Філіпс, з очевидним зусиллям тамуючи страх. — Тоді, у мене в кімнаті, ви сказали правду. Первісна людина, як ви кажете, все ще ходить по землі, скрадаючись тими самими вулицями, що й ми, і вбиваючи лише для того, аби вдовольнити жадобу крові.

— Я зайду до вас ненадовго, — сказав Дайсон, коли вони дійшли до Ред-Лайон-Сквер, — хочу у вас дещо запитати. В будь-якому разі, гадаю, нам нема чого приховувати один від одного.

Філіпс похмуро кивнув, і вони піднялися до його помешкання, де у тьмяному світлі ліхтарів, що проникало знадвору, все набуло нечітких обрисів.

Запаливши свічку, двоє приятелів сіли один навпроти одного, і Дайсон заговорив.

— Ви, мабуть, — почав він, — не помітили, що я був прикипів поглядом до стіни якраз над тим місцем, де лежала голова покійника. Ліхтар у руках інспектора відкидав яскраве світло на стіну, і я вгледів там щось дуже дивне, тому підійшов ближче та придивився уважніше. Я побачив, що на стіні хтось намалював червоною крейдою контури руки — людської руки. Мене здивувало дивне положення пальців. Щось на кшталт цього. — Він схопив олівець та папір, нашвидкуруч зробив якийсь начерк і передав його Філіпсу. На аркуші був приблизно зображений тильний бік руки зі щільно стиснутими пальцями, кінчик великого пальця стирчав між вказівним і середнім, ніби вказуючи на щось унизу. — Саме так це виглядало, — сказав Дайсон і помітив, як обличчя Філіпса ще більше зблідло. — Великий палець немов вказував на тіло. Рука виглядала майже як справжня, а внизу була невеличка відмітка з крейдяного кришива, наче хтось почав щось малювати і розкришив у руках крейду. Я побачив на землі її шматочок. Але що б це могло означати?

— Це страшний прадавній знак, — відповів Філіпс, — один із найжахливіших знаків, пов'язаних з теорією злого ока. Ним досі користуються в Італії, і про нього, поза сумнівом, знають віками. Це один з пережитків, що дійшов до наших днів. Він походить з того ж чорного болота, з якого постала й людина.

Дайсон узяв свого капелюха, збираючись іти.

— Жарти жартами, та я гадаю, — сказав він, — що дотримався своєї обіцянки, і ми все ж таки вийшли на гарячий слід, як я й казав. Видається, я й справді показав вам первісну людину чи, принаймні, її діяння.

II

Пригода з листом

Приблизно через місяць після дивного й загадкового вбивства сера Томаса Вівіана, всесвітньо відомого та шанованого фахівця з недуг серця, містер Дайсон знову завітав до свого приятеля містера Філіпса, що, на диво, не був, як завше, глибоко занурений у виснажливі наукові дослідження, а, відпочиваючи, сидів у м'якому кріслі. Він сердечно привітав Дайсона.

— Дуже радий, що ви завітали, — почав він. — Я вже думав сам до вас навідатися. Щодо тієї справи у мене більше не залишилося й тіні сумніву.

— Ви про справу сера Томаса Вівіана?

— О, ні, аж ніяк. Я мав на увазі ту дилему з рибальськими гачками. Між нами кажучи, я був тоді надто впевнений у своїй правоті, але відтоді з'явилося кілька інших фактів. Вчора я отримав листа від відомого члена Королівського наукового товариства, в якому він