Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

з тілом Лізи відразу розлетілися соцмережами, а ввечері потрапили до офісу Олени Зеленської на другому поверсі президентського комплексу. Того дня вона займалася підготовкою візиту до Вашингтона — і вирішила взяти історію Лізи із собою.

Олена усвідомила, що, поки чоловік не може подорожувати за кордон, її найціннішою роллю в адміністрації буде роль адвоката на світовій арені — не лише для Зеленського, а й для всіх українських жертв вторгнення. Вона й досі переживала, що якийсь хибний крок може зганьбити країну та зашкодити її становищу у світі, але страх зганьбити себе минув.

— Війна його зламала, — зізналася мені Олена. — Я більше не боюся за себе.

З міркувань безпеки вони з командою полетіли до Вашингтона комерційним рейсом, сподіваючись змішатися з юрбою звичайних мандрівників. Однак в аеропорту пересадки авіакомпанія повідомила, що місць у літаку більше немає й Олені із супроводом доведеться летіти завтра іншим рейсом.

— Ми не могли зчиняти галас, — згадувала вона. — Візит заздалегідь не оголошували, цього не дозволялося.

Охорона Олени дозволила поінформувати працівників авіакомпанії, що їхня пасажирка — перша леді України, країни у стані війни, і що пані Зеленська їде з візитом до президента Байдена. Після цього на борт пустили ще трьох пасажирів: Олену, її особистого охоронця та одного помічника.

Далі, за її словами, все пішло гладко, «наче фрагменти пазла склалися докупи».

Напругу від помпезної зустрічі в Білому домі розрядила Джилл Байден — обіймами, підбадьорливим дотиком допомогла Олені відчути себе ніби в гостях у друзів. Уперше за всю історію президент Сполучених Штатів приймав в Овальному кабінеті першу леді іншої країни. Того ж дня вона мала виступити на спільному засіданні Конгресу — чого також ще не робила жодна іноземна перша леді. Промову писали не одну годину, консультувалися із Зеленським і найвищими дипломатами України: вони заохочували Олену вийти за рамки тем, яких очікують від першої леді, та використати цю нагоду повною мірою.

— Я, можливо, хотіла поговорити про квіти й немовлят, — пожартувала вона. — Ба ні.

Половину свого життя Олена писала тексти чоловікові. Тепер мала виголосити промову, наслідуючи його нову особистість: промову про війну та її жахи, про спробу Росії стерти їхню країну з лиця землі та про зброю, необхідну їм для виживання. Олена перечитувала текст у літаку та в номері готелю у Вашингтоні — і в деяких місцях ледь стримувала сльози, особливо коли розповідала історію Лізи. Однак, коли настав час, виступила бездоганно. На екрані за спиною першої леді змінювалися зображення, а вона розповідала про дітей, які втратили кінцівки чи загинули від російських бомб; про сім’ю, яку російські солдати розстріляли в автомобілі під час спроби евакуюватися. Далі — із тією самою прямотою, якої світ звик очікувати від її чоловіка, — Олена почала просити про допомогу.

— Я прошу у вас зброю. Я прошу у вас протиповітряну оборону, щоб ракети не вбивали дітей у їхніх візочках.

Яскраве світло на сцені заважало бачити авдиторію, але реакція депутатів у перших рядах стала очевидною, щойно вони з оплесками підвелися та підійшли до Олени потиснути руку.

— В очах поважних чоловіків у дорогих краватках і піджаках я бачила сльози, — розповідала вона мені. — І то було не вдавано.

Після повернення до Києва Олена почула від друзів і колег на Банковій, що її виступ був справжнім тріумфом. Тільки Зеленський стримувався, ніби ще не час оцінювати користь від поїздки дружини до Вашингтона.

— Подякував мені доволі сухо, — казала Олена. — Щось на кшталт: «Ну, схоже, усе пройшло добре».

Реакція Зеленського ніяк не стосувалася виступу першої леді у Вашингтоні. Олена у своїй промові донесла абсолютно всі повідомлення, над якими вони працювали разом. Однак в середині літа президент із командою вирішили, що їхня дипломатична стратегія перестає спрацьовувати. Звернення до спільних із Заходом цінностей, до обурення світу через звірства росіян забезпечили стільки зброї та фінансової допомоги, скільки змогли; далі цей підхід себе вичерпав.

Деякі європейські лідери, як-от прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, стверджували, що військова допомога Україні радше розпалює конфлікт, ніж його вирішує.

— Українці не вийдуть переможцями[299], — заявив Орбан у промові наприкінці липня.

Росіяни, додав він, мають «асиметричне домінування», якого не подолати жодним вливанням західної зброї. Такі погляди набували популярності серед членів НАТО, і Зеленський зрозумів, що найліпший спосіб протидіяти цим думкам — показати здатність України перемогти, відкинути росіян і відвоювати окуповані території.

— Хай як цинічно це звучить, — сказав мені президент, — але кожен хоче бути на боці переможця. Звісно, це правда, що Америка підтримує Україну через наші спільні цінності, але, коли союзники не бачать результатів, підтримка починає слабшати.

Результати могли набути лише однієї форми: контрнаступу. Генерал Залужний та його колеги, працюючи зі своїми найближчими союзниками з НАТО, зважували низку варіантів з усілякими рівнями успіху та ризику. Під час віртуальних військових ігор моделювали, що відбуватиметься на полі бою за різними напрямками атак, і якої зброї потребуватиме Україна для прориву ліній оборони росіян. На початку липня, коли «Хаймарси» почали бити по російських командних пунктах і складах боєприпасів, Зеленський та його команда відчули достатньо певності щодо балансу сил та оголосили про початок наступу. Назвали мету — звільнення півдня України — і закликали цивільних звідти евакуюватися.

Очолював операцію генерал Залужний; він волів не поспішати, накопичити зброю та підготувати війська до наступу, який поклав би край російській окупації півдня. Хотів звільнити Херсон і Мелітополь, а відтак піти глибше, аж до рубежів Криму. Таке завдання, переконував Залужний, потребуватиме секретності та ретельного планування — але президентська адміністрація прагнула рухатися швидко. Дані із супутників США свідчили про те, що найслабші позиції Росія має на протилежній ділянці фронту, на північному сході, поблизу Харкова. Росіяни перемістили велику частину війська з того району після того, як Зеленський заговорив про близький наступ на півдні. Проте Залужний опирався спокусі вдарити по Харківщині. Ця ціль була легшою, але, за словами генерала, її стратегічна цінність блякнула в порівнянні з тим, що він задумав досягти наступом. Залужного також непокоїло те, що через сусідство північно-східних територій із російським кордоном утримувати їх буде важко.

— Проблема з Харковом в тому, що от дійдемо ми до самого кордону, а далі куди? Там ми під ударом, — казав полковник Носков. — Нас обстрілюватимуть просто через кордон.

Чим Україна відповість? Буде відстрілюватися? Піде далі та вторгнеться в саму Росію? У цьому сенсі руки їм було зв’язано. США погоджувалися надавати Україні сучасне озброєння лише за умови, що його не використовуватимуть для обстрілу російської території. Під Харковом генерал Залужний