Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Найкраще допомогти голодним селянам могли родичі, батьки або дорослі діти, котрі працювали всередині системи. Петро Шелест, який пізніше став першим секретарем ЦК Компартії України, описав ці роки в своїх мемуарах (що розпочиналися як щоденник), виданих у 2004 році. Трагедія 1933 року була зрозумілою йому ще тоді: «На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство... Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується». У цей період Шелест навчався і працював інженером на заводі. Однак він також був членом КП(б)У добре себе зарекомендував, і це дозволило йому надсилати їжу своїй матері в Харківську область, що й врятувало її від голодної смерті.[1025]
Також допомагали друзі та знайомі: родина дівчинки в Полтавській області пережила голод завдяки районному працівнику, з яким її двічі розкуркулений батько колись навчався на сільськогосподарських курсах. Цей чоловік зміг домогтися, щоб родині повернули корову. І хоча їм віддали іншу корову, яка погано доїлася, проте під час голоду в родині ніхто не помер.[1026] Іншій дівчинці пощастило мати тітку, одружену з головою колгоспу: «Я до неї ходила, бо в них був і хліб, і сало, і молоко. То вона мені нишком давала, щоб ніхто не знав».[1027] Часто одна людина, яка працювала всередині системи, могла врятувати цілу сім’ю. Мати Надії Малишко працювала вчителькою у школі в Дніпропетровській області, директор допомагав їй діставати їжу: чверть літра олії і вісім кілограмів ку-курудзяного борошна щомісяця.[1028] Четверо з семи дітей у сім’ї Варвари Горбань, також з Дніпропетровської області, пережили голод, бо вона влаштувалась працювати у зерносховищі і щодня отримувала невеликий шматок хліба.[1029]
Ті, хто не міг знайти роботу в державній установі, іноді намагалися врятувати своїх дітей, передавши їх державі. Одна мати взяла своїх чотирьох дітей і привела їх у контору місцевого колгоспу, заявивши голові, що не має чим їх більше годувати та знімає з себе всю відповідальність за них.[1030] Мати Галини Тимощук з Вінницької області прийняла таке ж рішення:
... мої мама пішли до голови колгоспу і кажуть...: «Заберіть хоч моїх двоє дівчат. Ми помрем, так уже буде». А він здобрився. Маму понравив, я знаю. Так от, каже: «Давайте своїх двоє дітей», і забрали. А його жінка була заведующею в садіку (ясли казали), і цю старшу сестру мою забрала до себе вихователькою. А мама були вже посля у цьому ж садіку в столовій посудомиєм. А я мала ще вісім років, голова колгоспу взяв до себе. Ну, ми повиживали, а люди всі повмирали, геть усі, багато-багато, я не знаю скільки тисяч, ну дуже багато людей.[1031]
Та здебільшого дітей відводили до дитячих будинків. Протягом трьох тижнів лютого 1933 року біля дверей сиротинців у Вінницькій області залишили близько 105 дітей.[1032] Іноді це спрацьовувало: один хлопчик пережив голод, бо мати тихцем привела його до дитячого будинку в селі Дрижина. Вона наказала йому нікому не розповідати, що вона жива, тому що йому не дадуть їжі, якщо він не буде «справжнім» сиротою. Жінка в притулку зрозуміла ситуацію й також сказала йому навіть не згадувати про свою матір. Вихователька оберігала його, допомогла пережити голод, і врешті-решт він повернувся до своєї родини.[1033] Жінка з Полтавської області також до кінця свого життя була вдячна сільському вчителю, який, ризикуючи своєю посадою, потайки її підгодував, а також її братів і сестру, не зважаючи на те, що вони були «куркульськими дітьми». Їжі насправді було небагато — юшка без хліба й крихітні гречані галушки, «розміром з квасолину», але цього було достатньо, щоб вони вижили.[1034]
Вигляд голодних дітей на вулицях в усій республіці спонукав працівників деяких радянських установ до системних дій. Той, хто мав справжню мотивацію, іноді допомагав, зокрема й дітям. Красномовним свідченням тому, принаймні на місцевому рівні, є серія листів на захист сиріт, які страждали від голоду, відправлених секретарем Павлоградського районного комітету партії на адресу керівників у Дніпропетровську. У першому, від 30 березня, він описав, серед іншого, як голод впливав на дітей:
У нас по селах останнім часом з’явилася маса безпритульних дітей, які залишилися після смерті [батьків] і кинутих батьками. За приблизними даними, таких дітлахів нараховується до 800 душ. Виникає потреба організувати спеціально 2–3 дитячі будинки, що вимагатиме великих коштів, яких у нас у бюджеті немає. Тим часом ми починаємо організовувати дитячі майданчики з харчуванням. Для цього потрібні спеціальні продовольчі фонди. Прошу вас врахувати це і дати вказівки по радянській лінії.[1035]
Через місяць, 30 квітня, той самий секретар відправив ще один звіт: «Порівняно з тим, про що я писав у попередніх звітах..., у нас щодня все більше і більше зростає безпритульність». Він пояснив, що впродовж двох останніх днів шістдесят п’ять дітей забрали з вулиць міста; що місцеві органи влади вже організували годувальні станції в семи місцях для 710 дітей. Однак цих заходів було недостатньо: район потребував додаткових ресурсів, бо наявних можливостей було обмаль. Натомість запропонували створити дитячі будинки для 1 500 дітей: «Це питання настільки актуальне саме зараз і для такої кількості дітей, що чим скорше ми його вирішимо, тим більших результатів ми досягнемо у справі ліквідації масових явищ опухання серед дітей, бо подальше перебування дітей у такому стані може остаточно їх згубити».[1036] Цей лист закінчувався заявою: «... Жодного реагування і досі не було, тоді як це питання є надзвичайно серйозним і вимагає термінового розв’язання».[1037] Деякі місцеві керівники робили все, що могли, і цілком ймовірно, що їхні зусилля врятували комусь із дітей життя.
Тим часом у Харкові, одному з тих міст, в які голодні люди прагнули з усіх сил потрапити, ситуація була набагато гіршою. Міська влада, принаймні на словах, намагалася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.