Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

допомогти, визнавала масштаби проблеми. 30 травня Харківське управління з охорони здоров’я повідомило українським республіканським органам влади про «величезний постійний потік сиріт, безпритульних і голодуючих дітей до Харкова та інших великих міст Харківської області». Бюджет 1933 року забезпечив місця для 10 000 дітей у дитячих будинках; реальна ж кількість була вдвічі більшою — 24 475 осіб. Через тиждень на вулицях зібрали понад 9 000 дітей, із яких 700 — протягом однієї ночі з 27 на 28 травня. Харківська область попросила в держави 6,4 мільйона рублів для допомоги сиротам, а також 450 тисяч для допомоги дорослим, що потерпали від голоду.

На практиці такі заходи зрідка були успішними. Спеціальний звіт керівника ДПУ у Вінниці про умови в одному із дитячих будинків міста у травні 1933 року чітко змальовує картину:

Місцеві служби підбирали дітей на вулицях. Потрібно було забрати 40 дітей, але їх було понад 100. Відсутність ліжок і простирадл означала, що тепер на одному ліжку спатиме двоє дітей. Було лише 67 простирадл і 69 ковдр. Деякі ковдри взагалі непридатні до використання. Також бракувало ложок, тарілок та багато іншого. Немовлята часто залишаються брудними, із закислими очима і без свіжого повітря. Іноді діти, які прибували в задовільному стані, помирали протягом двох-трьох місяців життя в такому дитячому будинку. Рівень смертності зростав: у березні загинуло 32 особи (із 115), у квітні 38 (із 134), у першій половині травня 16 (із 135). Хворі діти лежали поруч із здоровими, поширювалися інфекції. Співробітники крали їжу. Електрика й вода були відключені.[1038]

У більш віддалених областях ситуація могла бути ще гіршою. У селищі Велика Лепетиха умови в інтернаті були настільки поганими, що діти втікали і весь день блукали по ринку, випрошували та крали їжу.[1039] У Херсоні чотири сиротинці були переповнені після того, як протягом трьох тижнів березня кількість дітей зросла майже вдвічі — з 480 до 750 осіб, переважно через те, що безпритульних дітей почали підбирати на вулицях.[1040] У Харкові клопотання про продовольство та допомогу означало, що їжа закінчувалася дуже швидко. У травні міський відділ охорони здоров’я повідомив, що більшість дітей у переповнених дитячих будинках міста були ослабленими від голоду. Багато з них мали кір та інші інфекційні захворювання, а смертність становила 30 відсотків.[1041]

Були також і такі «дитячі будинки», які взагалі не заслуговували на цю назву. У травні 1933 році Любов Дражевська була студенткою геолого-географічного факультету Інституту професійно-педагогічної освіти в Харкові. Одного дня їм повідомили, що всі заняття скасували, а їх мобілізують. Наступного ранку близько сорока студентів під керівництвом комсорга трамваєм приїхали до залізничного вокзалу, де їх привели до переповнених дітьми вагонів. «Коло поїзду стояло кілька чоловіків у формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми, студенти, маємо бути “вихователями”, по двоє на кожний вагон, частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну».

Дражевська зайшла до одного із вагонів: «Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші — опухлі... деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра тісно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного — видно з однієї родини». Дражевська та інші почали розливати дітям у кухлики густий пшоняний куліш, яким їх годували тричі на день. Порції мали бути невеликими, «щоб не пошкодити їм після голодівки». Більшість дітей не могли пояснити, як вони потрапили до вагонів: чи їх залишили батьки, чи їх підібрали на вулиці. Вже у перший день кілька дітей померло. Дражевська згадувала, що «у тому поїзді близько в житті побачила смерть». Деякі діти божеволіли. Одна восьмирічна дівчинка кричала: «Не ріжте мене, не ріжте!», в неї були зорові галюцинації. Дівчинка вигукувала: «Он моя тітонька буряки поле!» Її вивели з вагону, щоб не травмувати інших дітей.

Дражевська набула жахливий досвід: «Взагалі я вмію себе контролювати, але коли я ввечері першого дня повернулася додому, в мене почалась істерика. До цього я не знала, що це таке — істерика, але тоді вона в мене була». Незабаром дівчина призвичаїлась до виняткової ситуації та дітей. Вона приносила книги та папір і намагалася їх чомусь навчити. Щодня деякі з них помирали, але інші виживали. Зрештою, для них знайшли місце в тимчасовому дитячому будинку в бараках за містом біля Тракторного заводу:

Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки. Було темно і досить холодно... Малеча скоро вибилась з сил. Діти плакали і питали: «Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?». А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох-п’ятирічних дітей за ручки, а вони бідні спіткалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку.

Що з ними далі сталося, не знаю.[1042]

Навіть з усіма смертями та стражданнями, історія Дражевської слугує доказом суворої істини: без міліції, яка організувала «добровольців», без брудних, недофінансованих дитячих будинків — навіть тих, де працювали нечесні працівники та були жахливі умови, померло б ще більше дітей. Дитячі будинки були жахливі. Але їх існування комусь врятувало життя.

Такі ж висновки можна зробити і про не менш популярні в Радянському Союзі спеціалізовані державні установи: мережі магазинів «Торгзін», де операції проводили в твердій валюті. Ці магазини, вперше відкриті в 1930 році, спочатку були призначені для іноземців, які не мали права користуватися радянськими рублями. У 1931 році вони стали доступними для громадян СРСР, які могли обміняти іноземну валюту або золото. Під час голоду 1932–1933 років кількість цих крамниць значно зросла, так само як зросли їхня активність і значення. Магазини досягнули рекордних продажів і створили явище, котре деякі згадуватимуть як «золоту лихоманку “Торгзіна”». У листопаді 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) постановило, що крамниці можуть приймати й срібло, і очевидно через цей факт італійський консул в січні 1933 року згадує в своєму звіті:«... Кажуть, що невдовзі буде оголошено про прийом коштовного каміння».[1043] У 1933 році, коли мережа «Торгзіну» досягла свого найбільшого розквіту, вона налічувала 1 500 відділень, більшість з яких працювали у великих містах. У Києві магазин «Торгзін» можна було знайти і на Хрещатику.

Збільшення мережі не було випадковістю: режим знав, що голод принесе золото в державну скарбницю. Після високого товарообігу «Торгзіну» в 1932 році — тоді крамниці принесли 21 тонну золота, що