Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

місто добром не кінчить.

Але ти його любиш, правда ж?

Ну так, напевно. Це один з моїх центрів. Моїх і Європи.

Твоєї Європи? Їх більше, ніж один? Де вони лежать?

Усюди там, де проходять її межі. Там, де Європа думає, що вона закінчується, там її центр. Передусім в Індії, де згідно з віковічними описами й галюцинаціями, Пекельна Діра нічим не різниться від Брами Неба — йдеться лише про два варіанти одного і того ж вакууму.

Що ти називаєш вакуумом?

Вакуумом я називаю вакуум. А ще її центри на Близькому Сході, на Кавказі й Уралі, у Східних Карпатах. Хоч про Східні Карпати тобі все відомо, я не мушу знову повторювати це заклинання — постійне, точне, вічне місце. Ще, напевно, в Країні Басків, у Марокко, в Трансильванії, у Пенсильванії. Там навіть є таке русино-карпатське містечко — Сентралія. Земля під ним страшенно гаряча на дотик. Це від того, що в її надрах уже півстоліття горить вугілля. І ніхто не може загасити цю пожежу.

Але чому ти називаєш саме це місце одним із центрів Європи?

Тому що там лемки. Вони принесли свій центр із собою — ніби свою дерев’яну церкву. Центри Європи мандрівні, вони пересуваються разом з людьми. Перепрошую за вживання цього слова — але це, як серце. Воно всередині.

В середині чого?

Можливо, першої-ліпшої риби. З тих, які вміють натужно працювати плавниками і долати солодкий опір течії — лише для того, щоб не знати чого пробиватися зі своїх морів-океанів річками вгору до найостаннішого в останньому з лісів чорного озера, вже майже болота. Дивись, яка чудова пара.

Про кого ти?

Вони щойно зайшли, на Янновітцбрюкке.

І що далі?

Мені це трапляється вже не вперше. Саме в такому поєднанні: старшого віку респектабельна дама з молодесеньким негром. Вони коханці, поза всякими сумнівами.

Це тобі цікаво?

Як це назвати — неоколоніалізм? Друге поневолення Африки? Чи навпаки — Європи? Хтось когось явно поневолює — от тільки хто кого?

Тобі справді це часто трапляється?

Так, я просто не можу не звертати увагу. Це якась мода: старші консервативні дами і чорні юнаки. Частіше мені трапляються лише старші панове з маленькими Thai girls. Старість купує молодість. Вони навіть не розмовляють між собою. Я думаю, вся справа тут у грошах.

Який ти здогадливий! Я теж так думаю.

І саме тому, курва мать, мені ще ніколи не трапилося щось протилежне — скажімо, стара негритянка з молодесеньким білим.

Але теоретично й це можливо.

Я тільки за. Я взагалі за рівність і справедливість. Остбангоф?

Так. Нам ще дві зупинки.

У 93-му ми зійшли з київського потяга і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо діло було у грудні.

Аґресивні? Панки?

Ні, що ти — миролюбні. Просто поет Микола Самійленко засмалив у підземному переході якусь нашу термоядерну сигаретину без фільтру. Вони кинулися на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку.

І подарував?

Вони тицяли йому якісь свої — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно. Старий чоловік, герой опору, партизан. Їхній пес кидався передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався в маханні.

Це знак любові.

Начебто. Але старого це вельми напружувало. Тоді я прийшов йому на допомогу.

І як — допоміг?

Він усе повторював Юрку, Юрку, ти переклади їм, що я хочу сказати, добре?

І що це мало бути?

Приблизно таке: Юрку, Юрку, ти їм переклади, що ми їх у війну пиздили!

Ха, і ти переклав?

Ні, моя німецька в ті часи не була аж такою блискучою.

Розумію. Так і розійшлися?

Розійшлися друзями. Щоправда, це було не тут, я згадав. Не на Остбангофі, а в Ліхтенберзі. Наші київські потяги чомусь пускають лише до Ліхтенберґу. Навіть цей Остбангоф не достатньо східний для них!

Зате з Ліхтенберґу можна без пересадок доїхати аж до Саратова й Астани.

І це не може не тішити. Нас ізолювали у найсхідніших межах Берліну. Чорт забирай, знову контролери!

Їх і справді в Берліні повно. Так вирішується проблема безробіття. Don’t worry. Вас уже не вдасться ізолювати.

Ми всюди. У цьому вагоні половина пасажирів говорить російською. А інша половина — польською.

За винятком в’єтнамців.

Вони в рахунок не йдуть. Якщо прийняти до відома, що українська лежить десь посередині між тими двома, то цей вагон у середньому говорить українською. Це схрещення.

Чого з чим?

Однієї Європи з іншою.

І де це схрещення відбувається?

Завжди в іншому місці: на летовищах, вокзалах, у метрополіях. У берлінських кнайпах і в американських університетах, а також у в’язницях, на полігонах, на чеченській війні.

Ого, навіть там?

Всюди, де проходять вододільні хребти і цивілізаційні розлами. Варшауер Штрассе. Наша наступна?

Так, Осткройц. Звідти по Тюрршмідтштрассе у напрямку до Ньольднерплятц, але не до кінця. Зрештою, це не твій клопіт. Ми говорили про схрещування європ.

Одне з таких трапилося в холодному Києві наприкінці 2004-го року — ми тільки те й робили, що допомагали одне одному вистояти в тій холоднечі. Тобто ми співали, скандували і трималися за руки. І ділилися з нашими супротивниками теплим одягом та гарячою їжею.

Це гарно звучить.

Ми трималися за руки, щоб не погубитися в натовпі. Нас було приблизно з мільйон. Два тижні свята — вдень і вночі. Ми стали бразильцями на карнавалі. Ми почувалися невимовно щасливо і безпечно. Згодом стало відомо, що ми були на волосину від кровопролиття. Нас порятувала захисна оболонка Європи — завтовшки з волосину.

Ти готовий був померти?

Якщо я скажу «так», ти мені все одно не повіриш.

Але ти хочеш сказати «так»?

Якщо чесно — так.

* * *

Що тобі найбільше подобається в Берліні?

Я страшенно люблю собак. Берлінські пси — це суцільна інтеліґентність. Я навіть без алкоголю ладен розцілувати кожного з них.

Спробуй, наприклад, оцього.

Не хочеться образити господаря. Дивно. За всієї любові до псів я завжди пишу про них щось погане. Це якесь непорозуміння, але я роблю це — як у таких випадках прийнято казати — з гідною заздрощів постійністю.

Отже, це не випадково.

У «Рекреаціях» я нацьковую цілу оскаженілу зграю на Гриця Штундеру. Він переходить убрід Річку, а вони лишаються захлинатися безсилим гавкотом на тому березі. Він порівнює їх з ветеранами енкаведе. Жах!

Ти в дитинстві бував покусаний?