Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Власне, не один раз питала. Чому ти взяв заміж таті? І він на це сміявся: та я вже багато разів розповідав цю історію. Або ж казав: маленьким дівчаткам не годиться таке запитувати. Але я починала наполягати, і він завжди поступався.

Поки ми пливли водами лагуни, він розповідав: якось вона веслувала на своєму човні, а я — на своєму в протилежному напрямку. Ми черкнули одне одного облавками… весла затріщали… Вона мало не знесла мені голову своїм веслом, відчайдушно намагаючись проскочити, бо ж застрягла в каналі! І, далебі, мала при цьому таку серйозну міну, а ситуація була такою комічною, що я розреготався. Я нічого про неї не знав. Я не знав, наскільки вона бідна; просто мені сподобалося, як вона засміялася, коли я вибухнув реготом. Вона була така щира, така невибаглива…

А в лісі, коли ми після збирання грибів сіли відпочити в прохолодній тіні, він посміхнувся і сказав: розумієш, вона жила іншим життям, не таким, як я. Мені подобалося слухати про те життя. Подобався її голос, її стримана манера говорити. Подобалося, як вона піклується про свою матір. І я подумав, що хотів би жити з ними. Можеш це зрозуміти, моя жабко? Не можеш? Мені здавалося, що в них щасливий дім, що в них панує мир… Твоя мати має в собі мир, він її наповнює, як світло наповнює лампу.

А коли запали сутінки, і ми сиділи в дверях, звісивши ноги й спостерігаючи за мерехтливими вогниками з сусідніх домів, він сказав: знаєш, жити так, як заведено на пагорбі, не завжди було приємно. Усвідомлюю, що в це важко повірити. Але ми там страждали. Звісно ж, страждання є скрізь, але на пагорбі в нас був той тип страждання, якого я не хотів. Я волію те страждання, що є тут.

Отже, ти оженився на таті, щоб страждати? В моєму запитанні бриніла недовіра.

Його обличчя застигло, немов дерево в тіні. Не знаю, відповів він.

Якщо батько оженився, щоб страждати, то він обрав правильну жінку. Страждання переслідувало матір, мов той коханець. Її батько помер просто в човні від нападу лихоманки, і його тіло поглинула ріка, щоб воно само знайшло собі шлях до моря, зогнило там і було пожерте кальмарами. Її брат помер од укусу змії, геть почорнілий; нога йому так набрякла і так страхітливо смерділа, що він не міг залишатися в домі. Тому спав у човні, аж поки не помер, співаючи пісні смерті та знову й знову намагаючись зірвати місяць з неба. А ще ж була сестра. Востаннє її бачили, коли вона прогулювалася біля підніжжя пагорбів. Один з її сандалів прибило до берега через два дні. Знайшовся також її кошик, де все ще лежав загорнутий у бананове листя обід, але так ніхто і не дізнався, чи вона впала у воду, чи навмисно стрибнула.

Всьому цьому можна знайти пояснення. В Кіемі страждань було подостатком, особливо серед нас, готан, нижчих верств. Не було такої родини, яка б не зазнала тієї чи іншої трагедії — як не нападу акул, то набігу піратів, які жили в печерах. Падіння, зустріч з крокодилом, рана, яка не хотіла гоїтися. Зґвалтування, божевілля, річкова сліпота, киїтна. Можна сказати, що моя мати не була якоюсь незвичайною серед цих людей: усіх їх терзали нещастя.

* * *

Коли я була малою, в мене було все. Багно, гуайяви, запах моря. Ми цілі дні проводили на своїх човнах, і нічого нам не бракувало. Зривали на узліссі помаранчі, а іноді тиепо; їх ми розбивали об камінь і видобували середину, що мала колір молодого листя. Робили собі гарпуни, полювали на вугрів та рибу в лиманах; плавали й борюкалися, шукали мушлі й корали, а тоді знову веслували до лісу, робили собі гойдалки з ліан, верещали, плакали, забували про все і сміялися, сміялися. Ми, діти готан. Всі ми були народжені в Чорній Землі, але стигма відсутності джат відокремлювала нас од інших. Старі, що сиділи вздовж каналу, цмулячи вино з цукрової тростини, плювали на воду нам услід, коли ми, проклята флотилія, пропливали повз них.

Ми — це Чод, Мінікі, Джіссавет, Аїнут, Надні, Пиев. Були й інші: Кеді, що помер од лихоманки, Джот, що помер від катару. Вони зникли, а ми продовжували гратися, навіть не згадуючи про них, відчуваючи їх тільки в холодному повітрі, що віяло нам по спинах у лісі. Ми робили рогатки, щоб убивати дрібних птахів з барвистим оперенням. Якщо вдавалося упіймати рибу, пекли її, настромивши на зелене гілля. Ніч у Кіемі западала стрімко, як тільки сонце опускалося за пагорби й тіні, метнувшись по землі, досягали нас.

Я пам'ятаю їх усіх. Найбільше любила Аїнут за її м'яке волосся і стриманий погляд. Зазвичай вона плавала разом зі мною біля дому. Батько називав нас «двома жабками». Спускав нам на мотузках кошички з рисом. Ми любили цю гру: нібито тяглися за кошичками, а самі розгойдували свої човни і робили вигляд, що це ріки довкола нас так вирують, а батько гукав нам, щоб ми стереглися, і показував на уявних крокодилів, на що ми відповідали вереском. Іноді ми пускалися вдвох у дальші виправи, до пляжів, де робили курені з пальмового листя. Аїнут була зі мною, коли я побачила продавців індиго з Седсо, морців з Прева і людей киїтна, що жили в печерах.

* * *

Коли хвороба дуже мучить мене, коли важко дихати, батько сидить поруч зі мною. Він залишається при мені так довго, як я того хочу, цілий день, цілу ніч. Він співає мені, розповідає якісь історії, знову й знову промацує кожен мій палець. Великий, вказівний, середній. Розповідає мені все, що спаде на думку, допомагає мені сісти і лягти, вигадує сто ігор, аби приглушити біль. Він дозволяє мені лежати обличчям до дверей, щоб я могла дивитися назовні, отож ми разом рахуємо