Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

птахів, що пролітають повз нас, і вигадуємо різні байки про них. Я бачу його обличчя у тьмяному світлі, замкненому в стінах хатини, у світлі, такому делікатному навіть у розпал дня, світлі кольору сірої молі, заслоненому. Я бачу, що він страждає, що зморшки біля вуст стають глибшими, він старіє; для мене це нестерпно, і я плачу. Від плачу стає ще гірше. Для нього нестерпно те, що відбувається зі мною. Заради нього я перестаю плакати і роблю вигляд, що нічого не сталося, мовляв, не переймайся. Я посміхаюся йому і підношу руку, щоб витерти сльози, що затекли в його ріденьку борідку. Обтираю йому лице своїм волоссям, і ми сміємося.

У ті дні, що так довго тягнуться, найменших речей вистачає, щоб дати нам надію. Ми відкриваємо для себе цілі світи у відтінках неба, які споглядаємо через дверний отвір. Мій батько грає на флейті; її звук солодший, ніж шурхіт дощу, а іноді дощ доповнює його гру і ховає нас за своєю завісою.

Десь позаду чути, як кипить вода, совається начиння: то мати. Ходить тихенько, щоб нам не заважати. І от я засинаю, і бачу сон, іще солодший, ніж голос флейти: що ми живемо на пагорбі, зніжені й багаті, а вона — тільки служниця.

* * *

Прошу, аби розповів мені про пагорб.

Він ні в чому не може мені відмовити Він зітхає, печально смикає себе за жмути борідки. Наш дверний отвір виходить на північний захід, звідси можна побачити частину пагорба, але не видно храму й дому зі скляними ліхтарями, наповненими світляками. Я хочу слухати про той дім, хочу, щоб продовжувався мій сон; сон, що пахне ясмином і навертає мені сльози. Він не хоче говорити про це. Я тисну на нього, і мене не обходить його небажання. Бо я вважаю, що заслуговую на щось більше від цього життя.

Він розповідає: уяви собі велику світлицю. Набагато більшу, ніж наш дім, може у п'ять чи й шість разів більшу. Підлога викладена гладкими кахлями. Оту підлогу глянсують двічі на день, ба навіть втирають у неї віск, а ще втирають віск у всі рейки дерев'яних жалюзі. В тій світлиці нічого немає, окрім дженат всієї родини, вишикуваних під однією стіною. Так, моя теж була там, крайня зліва. Батькова джат була прикрашена золотим листям, що отак звисало, а на материному були маленькі ґратки, зроблені зі срібла… Оце в тебе зараз такі витріщені очі, як у справжньої жабки. Але що нам було робити в тій світлиці? Одні-єдині на пагорбі; звідти нічого не було видно, окрім моря; нíчого було робити, окрім як сваритися між собою, чекати невідомо чого та помирати з нудьги.

Та ніщо зі сказаного ним не може зруйнувати мій сон. Я пересіваю його слова в голові: вибираю лише ті, які живлять мою фантазію, а всі скарги на нудьгу, батькову тиранію, материну обмеженість і нескінченну брехню — ігнорую. Я ледве чи помічаю ті речі, які він оповідає найбільш наполегливо: бійки поміж братами, лупцювання слуг, холодність усіх розмов, які тільки й мали на меті, що дошкульніше ранити; хитрощі, нещирі усмішки, улеслива жорстокість. Ні. Я беру ті речі, які хочу, і складаю їх для себе. Пані в золотих і помаранчевих шатах. Їх струнка постава, коли вони сидять на сяючій підлозі, їхня пружна від змащування кокосовою олією та насичена ароматом кориці шкіра. У кожної — затемнена нижня губа, татуйована таким способом, як це прийнято в кіемських аристократок. Вони граційні, неквапливі, елегантні. Вітер з моря залітає й підіймає кілька пасем їх заплетеного в коси волосся; наповнює рукави їхніх шат, аж вони стають схожими на великих метеликів… Вони мені сняться: їхні прекрасні тарелі й філіжанки, їхня вишукана їжа, устриці, імбир, горіхи кеш'ю, їхні виправи з візитами одна до одної, виїзди в екіпажах, прикрашених нагідками, під солом'яними парасольками. Уві сні бачу їхні ліхтарі, ба навіть чую звук, з яким вночі опускаються жалюзі. Жалюзі можна налаштувати так, щоб впускали досередини місячне сяйво. Зараз це сяйво падає на підлогу, саме там, де сидить пані з блискучим, намащеним олією волоссям: вона палить фіміам, аби відігнати меланхолію.

* * *

Іноді Кіем здавався мені завжди однаковим, нестерпним. Не знаю, чи Тіом теж таким здається. Дощ, або без дощу, або туман, рис і просо, буйволи по коліна у воді, той самий образ ріки, похмурий, одноманітний. Іноді Кіем здавався країною, де нічого не відбувається, а цього досить, щоб людина ладна була втопитися. Не витримаю цього, сказала я до Аїнут. І ми вирушили на пошуки пригод, задихаючись від спеки, прагнучи скинути з себе саван затяжних дощів.

Випливли своїми човнами. Повітря було тихе, жодного вітерцю, навіть шелюги не ворушилися. Ми повільно веслували на захід, бо світ лежав на захід од Кіему, а ще на південь: на сході-бо не було нічого, крім океану, населеного акулами, богами і привидами потопельників. Веслували під прекрасними синьо-зеленими пагорбами, що здіймалися над нами, нагромаджені один на одного, немов масивні хмарні скупчення, водночас повітряно-легкі й монументальні; їхні скелі виступали над морем і ховали від нашого зору дім зі скляними ліхтарями. Попід скелями тягся пляж, подекуди обтиканий нашвидкуруч зліпленими хижками, де тимчасово отаборювалися морці та рибалки або ж Чініт, моряцька дружина, яка спала щоночі в іншому місці, аби кіемці не знайшли її та не спалили на вогнищі. Ми так ніколи і не побачили тієї моряцької дружини, хоча одного разу подумали, що знайшли місце, де вона зупинялася: там був розламаний гребінець з кількома довгими волосинами. Ми спалили ту знахідку на пляжі, причому робили те у великому збудженні: проголошували найжахливіші закляття, які лиш могли згадати або вигадати. Можливо, дім Чініт був одним з тих, що похилилися і впали під навалою зливи. Був там іще дім коваля Іпи, який завжди виглядав так, наче ось-ось розвалиться, але так цього й не зробив; у ньому той самотній каліка клепав браслети з мідного дроту. Ми повеслували далі. Нас вабили найбільш далекі,