Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розуміючим, дорослим поглядом Тотек шукає в півтемряві її очі, а Мар’янек тим часом, розмахуючи Фонфелнком, вже бере її без церемонії за руку, тягне до порога.
— Ми шукаємо й шукаємо вас,— нарікає він.— Всі такі голодні, що о-йой!
— Його нема,— зблизька шепче Тотек,—і Зависляка теж. І мами нема, бо знов захворіла.— Підходить ще ближче й, похмуро блискаючи очима, щиро визнає: — Я їх ненавиджу, ненавиджу...
— Не кажи такого,— так само тихо відповідає на його слова Агнешка.— Не думай про це.
— Але почекайте! — раптом зупиняється Мар’янек.— Може, ви з нами першими...
І він виймає з кишеньки своєї курточки трохи обламану облатку й обома руками, разом з Фонфеликом, підносить Агнешці. І вже вдруге за сьогодні, тепер, правда, довірливо й ледве стримуючи плач, вона стає на коліна під тягарем чужих почуттів.
19. Виїзний медоглядТиждень тому — і теж у неділю — пересувна амбулаторія завітала до Хробриць. Сьогодні ж вона, як обіцяно, повинна прибути й до Хробричок. Від Збильчевських приніс, чи, точніше, привіз (бо з’явився по-святковому, на мотоциклі) цю новину Юр Пащук. Приїхав він, правда, не заради цієї звістки, але при нагоді передав і її. Терезку Оконь, як тільки вона (на той час більше зайнята своїм майбутнім, аніж гіркотою розлуки) без великого жалю попрощалася з родиною, вмостив з невеликим чемоданчиком на сідло позад себе й помчав аж до Бялосолі. Туди ж бо зразу після весілля перебрався Ромко Кондера — тепер він там, хто б подумав, відома особа в санаторії — і з половини січня возить і водить по цікавих околицях хворих та відпочиваючих. Закоханий в історію Ромко ще раніше начитався різних книжок, намандрувався по всіх закутках, має й практику, бо ж був завжди активістом, ну й знадобилося. Хто його знає, що ще з цього Ромка виросте, розмірковує Павлинка вголос. От тільки чого він таким ото молодим одружується, мав би ще час; але що, коли пішла така дурна мода: мало не діти зав’язують собі світ тим заміжжям, а потім плачуть. Але, може, вони, Ромко й Терезка, зійдуться й на добре, обоє ж статечні, обоє працюють, бо й Терезка нібито знайшла роботу в санаторії. Про це вже й Бобочка, щойно повернувшися від родички з Бялосолі, розносить по селу, буцімто бачила Терезку всю в білому, наче лікарку яку. Бобочка розповідає й інше: що молодята живуть одне з одним так, як би на віру, бо шлюб (ніби то шлюб!) тільки зареєстрували собі десь там. Не так, як Юр з Ганею після різдва, про що люди, найчастіше Пащуки, згадують і до сьогодні: і весілля було, як годиться, і ксьондз на весіллі, і перепили за дружбу обидва війти, і побили на щастя з півкопи тарілок, не рахуючи вже дрібного скла, за чим ще й тепер жалкує Кондериха, бо хоча й гонориста вона, і вміє себе показати, та скупа. А Терезку не хотіла за невістку взяти аж до останнього дня, бо вона, бачте, біднячка, старчиха якась. Аж Ромко мусив вибиратися з села. Ви скажіть тільки, підводить голову з-над діжки Павлинка, що це за Бобочка, ніколи нічого не пропустить, швеньдяє всюди, теревенить, пліткує торохтійка злослива! «На віру!» — пригадує собі й повторює те, що її найбільше вкололо. Смішна ця Павлинка. Нібито й обурюється плітками, однак любить похвалитися й поділитися зібраними новинами. Відразу видно, що вчорашня субота не обійшлася без вечорниць у Пащучки.
— Ага, знаєте ще, отой Заритко попав уже під суд.
— За віщо? — аж тепер зібралася з думками Агнешка.
— За те, що злодій! — дивується Павлинка з Агнещиної непоінформованості.— Він ще в Хробрицях крав. Громадське, звісно,— роз’яснює,— а не вночі по хатах. Так чи сяк, але тепер випливло все: й старе й нове. Вчителя з Хробриць уже викликали на допит.
— Збильчевського? Тільки його?
На щастя, Павлинка не зрозуміла її мимовільного запитання. Різні зловживання, махінації, розтрати — все тільки його й нічиє інше. Та єдина тінь, що, причаївшись десь поблизу, почала було загрожувати Агнешці, тепер, всупереч сподіванці, зблідла й, напевне, зовсім зникне. Отож ті Зариткові доноси на Балча, а можливо, й на неї, хоча, здається, й підказані Пживлоцькою, все ж з його боку були насамперед спробою відвернути від себе увагу, заслужити ласку, здобути певну похвалу за пильність і старанність. Але таке завжди має подібний кінець. «Не жалкую,— якось несвідомо вплітає вона в обмірковування чужої справи свою думку,— що ні на кого не писала ніякого доносу, не била на сполох. Не краду, отож і не боюся нікого; нехай кожен пильнує свого. Що мене обходить якась одна підпільна гуральня — то відкрита, то знову закрита? Я про це можу й не знати: є ж у мене свої обов’язки, є школа. Кожний має право, коли ласка, перевірити її роботу. Недавно знову були завітали інспектори, вже інші, молодші Іксинські. І що ж? Похвалили, не могли не похвалити, й на цей раз заслужено: у двох класах чотири групи на дві зміни, понадпрограмові лекції для дорослих, вечірні курси, години вишивання для жінок, метод спільного навчання, про який навіть Збильчевські не чули, виставка рукодільних робіт на тему «Від сохи до трактора»... Що, хіба мало? За п’ять місяців? Визнали, що не мало, дивувалися, обіцяли подумати про розширення занедбаної, але такої бойової дільниці. Хай думають, це ж їхня справа. Отож як? Невже вона повинна була вести їх до холостяцького пристанища Зависляка? Або ознайомити їх з «Хронікою», в котрій з дня на день повторюються різні дискусії з собою ж таки — такі от, як ця, або й такі, що про них і згадувати якось соромно? Ах, правда, пригадали собі й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.