Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

привіт від Зюлковського. Дякую, передайте також привіт. Питає, чи нема йому потреби завітати до Хробричок. Ні, дякую. Що ж бо їй допоможе Зюлковський? Як він чи й хтось інший міг би зрозуміти цей її час, названий в «Хроніці» дволиким, і особливо ці останні вісім тижнів після святвечора?.. Уже вісім, тільки вісім. Впряглася заповзято в шкільну працю, не дає собі й хвильки спокою, і той, перший її час, мчить так блискавично, що й стрілок на годиннику не видно, а цифри в календарі зливаються в чорну стрічку з червоними цятками неділь... А той, інший час... Вчора на класній дошці вирахував їй Томек Зависляк, навчаючись множити, що вісім тижнів дорівнюють одній тисячі трьомстам сорока чотирьом годинам, або вісімдесятьом тисячам шестистам сорока хвилинам, а решту дорахувала вже сама: чотири мільйони вісімсот тридцять вісім тисяч чотириста секунд. Занесла ці цифри до своєї «Хроніки». Кожна секунда, як маленький кинджалик і краплина крові. Ні, не так. Як точка небуття й якоїсь відсутності. Як віддих у порожнечі без повітря. Такий ото час, час, що робить болючим і здавленим кожний віддих, що тягнеться, мов довічне ув’язнення. Один раз тільки, на тому гучному весіллі у Кондер, обмінялися вони поклонами: І то через довгий стіл, здалеку. Сиділа вона поміж Збильчевськими, в безпеці. Пживлоцької не було. Щось недобре діється з Льодою, людей уникає, за прилавком не може довго вистояти, крамницю замикає набагато раніше, та й відмикає її аж під обід. Тотека виганяє з дому під будь-яким приводом, хоче бути тільки і тільки сама.

— Я говорю до вас і говорю,— сміється Павлинка.— Ну й задумалися ви!

— Прошу пробачити! Що ти хочеш?

— Ет, хочу! — протестує Павлинка.— Тельцю не треба так колисати, як-не-як уже величенька,— Трохи збентежена Агнешка слухняно випускає з рук бильце занадто вже розгойданої колисочки.— І, золотко моє, ще трохи дрівцят підкинь.

Дивна ця Павлинка, мила. Тепер уже вона не така соромлива, як перше, любить то се, то те часом розповісти, інколи доручає Агнешці навіть якусь домашню роботу, коли та запропонує свої послуги. Добре й у злагоді живуть вони, бо Павлинка так вміє миритися з людьми, що позаздриш. Не пам’ятай вона й на образу. Сьогоднішню неділю розпочала досить сердито, бо хто та й де бачив, щоб у свято хліб пекти! Та ось мусить. Було ще два буханці в коморі і вже нема. Виніс Януарій і нічого не сказав. П’яницям на закуску, кому ж! Ах, ці його вибрики. І так того клопоту... Доглянь корову, дітей допильнуй і нагодуй. Айстра он скавучить, голодна. А хто, скажіть, дров наколе? Та ледь встигла Павлинка отак посердитися, понарікати, найпильніше поробити й дітей випровадити з дому, як відразу ж і повеселішала. Любо дивитися, як вона тісто замішує, неквапом ніби, а проте вмілими розміреними рухами. І її рука, мідна й лагідна, чиста така й добра. Кожний Павлинчин рух гарний і приємний. Похитування голови, плечей, пишних грудей, м’язів живота під стрічечкою запаски. Вона випромінює якусь особливу довіру і спокій. Хочеться їсти хліб з тіста, замішаного Павлинкою. Це — дружба. Від самого початку. Треба пам’ятати такий здобуток і дарунок, вміти радіти ними. У них-бо наші ліки і втіха.

— То ти до мене, паннусю, приглядаєшся,— усміхається Павлинка і лівою рукою, що не зовсім у муці, поправляє хустину на русявих косах, підсмикує плаття.— Ну й тепло... Начебто вже й весна... І вікна відчинила б, якби не тісто.

— Це вже лютий так піддобрюється, хоче нас ошукати. Але прийде і весна, Павлинко.— Агнешка крадькома зиркає на годинник. Ще є трохи часу: з дітьми має зустрітися о десятій. Пересувна ж амбулаторія очікується не раніше опівдня.— Я ще внесу тобі дров.

Януарій, що саме заходив до хати, оступився в сіни, пропустив її надвір, однак не привітався. Не обізвався і до Павлинки. Попростував до буфета, погрюкує дверцятами, в шухлядах перебирає. І аж згодом буркнув, не обертаючись:

— Мені потрібні дріжджі. Де вони?

— Хіба не бачиш? У тісті.

— У тебе ще є. Давай, поки я добрий.

Павлинка держаком ложки здіймає з пальців тягучі пасма, потім борошном скочує з рук налипле тісто, і вже сухими руками поплескує тісто зверху, швидким рухом пальців кладе на нього звичний хрест, накриває діжку віком, віко ж вкриває периною. І все це робить неквапом, спокійно.

— То ти чуєш чи ні? — чіпляється Януарій.

Аж тепер глянула на нього, випростала спину і зітхнула.

— Покинь ти це, нарешті,— мовила неголосно, якось прохаюче.— Ти ж бачиш, хліб замішую, бо вже нема. Хліб — усьому голова, а борошна малувато... Березень скоро, пора щось і про город подумати, про парники.— Змовкає, підходить до нього ближче, бережно поплескує його по рукаві.— Тепер людям не до того, що б випити, кожен думає, що б з’їсти.

— Багато ти там знаєш, хто що думає!

— Мені шкода дивитися, як ти ото переводиш себе.

— Давай дріжджі!

— Немає ж. Сядь, відпочинь. Краще я тобі юшки чи кави підігрію, що хочеш.

Спідлоба блиснув на неї налитими кров’ю очима.

— Не хочу. Ти вже й хлібом мені дорікаєш...

— Бійся бога!

— ...то я не збираюся більше орати на твоїх байстрюків... Досить!

Павлинка сахнулася від нього, як ошпарена. І враз вибухає тією вранішньою злістю.

— Ти мене не ображай! — підвищує голос Павлинка.— Діти мої, це так, але й дім цей мій, мої корови й половина землі теж моя. А ти свою