Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

вона його покинула? Не пам’ятав. Йому заборонили пам’ятати. Лишень зараз, лежачи на підстилці з сухого листя, насолоджуючись теплом і простою їжею, відчував легкі лагідні доторки, від яких ущухав біль, з’являлися натяки на спогади…

Але самих спогадів не було… Всі випалені вогнем, витравлені кислотою, залиті кров’ю. Так хотілося віднайти, на самому дні душі, в ледь помітній шпаринці бодай найменший, наймізерніший клаптик минулого…

Не було там минулого. Не було й майбутнього.

— Русано! — хрипкий крик розірвав тишу.

Боримисл не сподівався, що вона почує — розумів, що може бути або в Ахруманових руках, або мертва. Але живу чи мертву, він мав знайти її. Цю тендітну дівчинку, яка вирвала його з полону зла, випалила за мить ненависть, лють, страх, що з дитинства плекалися в ньому Вороном. А щоб знайти, мав видужати.

І могутній Боримисл, у минулому Ахруманів Чорний Вершник, слухняно віддався Радмилі, навіть не знахарці, не цілительці — просто добрій старій, що доживає віку в глушині лісу, подалі від людей, зі своїм супутником, буркотливим дідом Владом.

А рана гоїлася важко. Щойно Радмила покидала його, біль вертався. Дірявив іржавою залізякою тіло, копирсався коло серця. Варто було невдало поворухнутися — рана відкривалася й ганчірки мокріли. Він мав видужати!

— Кажеш, буде жити? — бурчав дід. — А от загнеться тут, і матимемо роботу. Доведи потім, що не ми його вбили…

— Він сильний… Мусить витримати… — скрушно хитала головою стара. — Якби ж сюди якого зільника, чи відьму…

— Ще чого? Теліпайся за стільки верст, плати гроші, вези його сюди, а потім ще й по голові отримаєш за те, що невчасно привіз! Та й немає у нас грошей!

— Ну, гроші, може, й не знадобляться — він же Вершник, — почала було Радмила, та Владо її перервав:

— Ага! А чого він поранений? Хто його хотів убити? Темна історія. Ти в нього питала? Може, його Ахруман покарав? І ми зараз чинимо злочин? Чому всесильний і всевідучий Ворон його покинув?

Не вперше вони так сперечалися, не вперше не дійшли згоди.

Вершника почало лихоманити. Він стогнав, марив, то кутався в ковдру, то метався, зриваючи пов’язку з рани.

4

За кілька днів Радмила не витримала:

— Ти як хочеш, а я пішла!

— Куди?

— По зільника! Я не можу йому допомогти, — вона кивнула на Боримисла. — Він помре без допомоги. Просто помре.

— От здуріла на старості років! Тьху на тебе! — Дід спересердя плюнув на землю. — Мов той реп'ях: як вчепиться, то вже надовго. Сиди! Я піду…

— Тут все, як ти любиш: сальце, хліб, цибулинка. І твоя тепла куфайка.

Дідові очі сердито зблиснули, він хотів щось сказати, та лише мугикнув.

— Що ти сказав? — ховаючи усміх, спитала вона.

— То це ти мені харч збирала?

— А то кому? — І весело засміялася.

— Ет, знаєш, як облупленого… — тихо і навдивовижу лагідно сказав дід.

— А то! Скільки вже разом, діду? Років з п’ятдесят буде?

— Шістдесят… — поправив він і вийшов із землянки.

Радмила ж повернулася до Боримисла. Протерла біле, рясно вкрите краплинами поту обличчя:

— Ну ось, скоро дід вернеться з підмогою. І все буде добре… Все буде добре… Ще день-два. Дід знайде зільника, той повідомить Ахрумана, нашого повелителя…

Боримисл різко підвівся з постелі, вхопився за її плече. Вона скрикнула від болю.

— Не треба зільника! — прохрипів він. — Не треба Ахрумана… Він не повинен… знати…

Потому ще кілька разів, мов крізь сон, пробурмотів:

— Не можна… Ахруману… не можна… Загину… Я мертвий… він думає… я мертвий… Не можна… — і затих.

Радмила прожогом кинулась надвір. Озирнулася. Побігла слідом за дідом.

«Він не міг далеко відійти,» — подумала.

Пробігла трохи, а тоді спинилася. Зрозуміла: не наздожене. Тоді набрала у легені повітря, і крикнула:

— Вла…

Чиїсь цупкі руки вхопили її ззаду і затулили рота: