Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Тихіше ти, — сказав їй на вухо дід Владо.

— Ти що… — хотіла було вона його віддухопелити за дурні жарти, але він приклав пальця до вуст і зашипів:

— Ш-ш-ш-ш… Тихо… Туди дивись…

Збоку від них росли густі кущі. Дід прогріб у них дірку і покликав Радмилу. Вона припала до неї оком і завмерла… Лісом повільно йшов двометровий велетень у світлому одязі, з довгим молочно-білим волоссям. Здавалося, над головою у нього розливається сяйво. Вона десь бачила його… Бачила? Ні, не бачила. Чула. В материнських казках. Давно-давно… У казках…

Ще до Ахруманового приходу жили в цих лісах охоронителі. Любили танці, багаття і, як могли, допомагали людям. Взамін лиш вимагали не кривдити лісу, не вбивати дичини заради розваги. Коли ж хто порушував закони лісу, чекала їх нагла смерть. Розривали навпіл своїми довгими руками. Але вони зникли по Ахрумановому приході. Прокинулися одного разу люди, а їх немає…

— Та це ж…

— Знаю, чугайстер.

— Невже вони повернулися?

— Ага. І не самі. Подивись-но, хто там коло нього йде?

Радмила придивилась — і ахнула.

— Злидень! Матінко моя, до чугайстра причепився! Зараз заведе його у пастку, обсядуть — до віку не скине. Рятувати треба!

— Чекай, бабо! Бач — не дуже чугайстер його й страхається. Он як любо балакають…

— Та що балакають? Обкручує його, гадина! Заговорює… Він же ніколи в наших лісах не був. І про злидні наші не чув нічого…

Стара скочила на ноги, схопила важезного дубового сучка і прудко помчала на злидня. Дід Владо аж рота роззявив від несподіванки.

«Ось що буває, коли твоя жінка вірить у казки!» — подумав він, крекнув і собі підвівся: треба ж бо рятувати. Та кого? Чи то бабу, чи то злидня, чи то чугайстра, чи то себе від її гніву за те, що не побіг за нею?

Вона забула, що таке день і що таке ніч. Не було більше трави, дерев, сонця. Не було нічого! Лише холод!

Кашляла. Рвучко хапала повітря. Хотілося, щоб усе скінчилось. Щоб не було болю, страху, холоду. Щоб стало тепло.

Але ні! Холод… Вона йому потрібна. І він змусить її пройти все й вижити. Змусить! Змусить!

Її нігті впивалися в долоні. Ходила колами, щоб втримати тепло в тілі. Розмахувала руками, нагиналася, присідала і стрибала. Але тепло зникало, втікало — разом з надією…

Де веселка після лагідного літнього дощу? Де роса на соковитій траві? Де ранок, повний туману й обіцянок? Де вечір, багаття і пісні? Де сонце-Ярило, гаряче і спокійне? Де холодний, але від того ще вродливіший місяць? Де друзі, до плеча яких можна притиснутися, коли холодно? Де надія? Де життя? Де радість?

«Немає… Нічого немає…» — почула вона тихий, скрадливий голос.

«Немає, — подумала вона. — Немає… НІ! ТАКИ Є!! ЦЕ ВСЕ Є, І БУДЕ! ЩОЙНО Я ВИБЕРУСЯ ЗВІДСИ!»

Багаття весело потріскувало. Червоні жаринки підморгували чотирьом постатям, які сиділи круг нього і неквапно вели розмову.

— Він буде жити. Виборсається. Сильний. Ви все вчинили правильно, робіть так і далі. Я тільки додав йому життєвої сили, — сказав Віт.

— То скоро він зможе ходити? — спитав Владо.

— Думаю, тижнів за два-три, — відповів Віт і відхилився вбік, бо майнув вітерець і його обдало жаром і димом.

— А здорово ви нас налякали! — раптом вигукнув Бось і засміявся.

— Ага. Я собі йду, аж чую, щось кричить, біжить назустріч… Це зараз смішно, а тоді я, скажу по-правді, злякався, — й собі усміхнувся Віт.

Владо глянув на зніяковілу Радмилу і пригорнув її до себе:

— Так, вона в мене така! Бойова!

— Та що ви… Бачу, йде чугайстер. Такий, як у казках розповідають. А коло нього — злидень крутиться. А ви б про що подумали? То я й побігла його рятувати… — Стара втупилася у вогонь.