Читати книгу - "Спокута"

з глевкої ями виснаження і кілька секунд помежів'я між сном і ясною свідомістю відчувала наближення чогось радісного, приємного, якихось суттєвих змін. Пробудження, як у дитинстві на Різдво, було таким самим трепетним, і важко пригадувалася причина цього захвату. Досі з заплющеними очима очі, у нестерпно-яскравому літньому сяйві, яке рвалося до кімнати, Брайоні натискала кнопку на будильнику й відкидалася на подушку, і знову до неї поверталося відчуття реальності. Це повна протилежність Різдву. Усе навпаки. Скоро вторгнуться німці. Усі кажуть, що так і буде — від санітарів, які у власній лікарні гуртуються у місцевий загін самооборони, до самого Черчілля, який змальовує образ підкореної й голодної країни, в якої лишився тільки Королівський флот. Брайоні знала, що почнеться жах, що на вулицях будуть криваві сутички, напади, публічні повішення, продаж у рабство і знищення всього доброго. Але сидячи на краєчку зім'ятої, ще теплої постелі, натягуючи панчохи, вона не могла втамувати блюзнірського збудження. Всі кажуть, що зараз країна лишилася на самоті? — то це й на краще.

А після пробудження все здавалось іншим: візерунок з геральдичних лілей у неї на косметичці; трісла пластмасова рама дзеркала; її власне обличчя в люстрі й віддзеркалені відкинуті пасма волосся — усе видавалося яскравішим, загострювало увагу. Коли Брайоні бралася відчиняти двері, клямка у неї у пальцях здавалася крижаною і твердою. Виходячи у коридор і чуючи там відлуння важких кроків, дівчина гадала, що це німецькі чоботи, і в животі в неї з'являвся холод страху. До сніданку вона знаходила хвилину-дві, щоб прогулятися берегом річки. Навіть о цій порі, в ясному небі, ген за шпиталем згасали безжальні спалахи. Невже це можливо, що німці захоплять Темзу?

Ясність усього, що вона бачила або чого торкалася, усього, що вона чула, була, звісно, викликана не свіжістю й початком літа, а гарячковим усвідомленням того, що наближається завершення, що події ось-ось зійдуться в кінцевій точці. Це були останні дні, відчувала вона, і вони завжди палатимуть у неї в пам'яті. Це палання, ці довгі сонячні дні, останні в історії, а далі почнеться інша доба. Ранкові обов'язки, мийня, заварювання чаю, зміна пов'язок і постійне зіткнення з непоправними втратами не порушували цього загостреного сприйняття. Це диктувало всі її дії, створювало постійне тло. І це надавало новизни її планам. Вона відчувала, що часу їй лишається обмаль. Якщо зволікати — так вона думала,— то прийдуть німці, й у неї ніколи, певно, не буде іншого шансу.

Щодня прибували нові пацієнти, але вже не напливом. Система набирала обертів, і кожному знаходилося ліжко. Для тих, хто потребував хірургічного втручання, у підвалі працювала операційна. Після цього більшість хворих перевозили до найближчих лікарень для одужання. Смертність була висока, але практикантки вже не робили з цього драми: все було буденно — розставлена навколо ліжка ширма, бурмотіння панотця, напнуте на обличчя укривало, заклик до санітарів, здерта брудна білизна й застеляння нового комплекту. Образи вмерлих так швидко блякли, так швидко зливалися, що лице сержанта Муні ставало подібним до лиця рядового Ловелла, і покійні обмінювалися смертельними ранами з іншими, чиїх імен практикантки вже не могли згадати.

Тепер, коли Франція пала, передбачалося, що невдовзі почнеться бомбардування Лондона, треба чекати на повітряні нальоти. Нікому не можна було лишатися в місті без особливої причини. На першому поверсі щільніше запнули вікна, і добровольці перевіряли на дахах, чи все гаразд з димарями і чи забетоновані люки. Проводилися тренувальні евакуації хворих — суворі накази, окрики і свистки. Відбувались і пожежні учення, звезення поранених на спеціальні збірні пункти, і натягування протигазів на пацієнтів — притомних і непритомних. Медсестри пам'ятали, що спочатку мають одягати маски собі. Більше вони не були жертвами сестри Драммонд. Тепер, коли вони отримали хрещення кров'ю, вона перестала звертатися до них, як до школярок. Її голос, коли вона давала інструкції, звучав холодно, професійно-нейтрально, і всі були задоволені. У цих нових умовах Брайоні скористалася нагодою помінятися вихідним з Фіоною, яка великодушно й досить легко погодилася віддати свою суботу в обмін на її понеділок.

Через помилку адміністрація деякі солдати так і доліковувалися в шпиталі. І хоча вони вже відпочили після виснаження і знову регулярно їли, набираючи вагу, настрій лишався кислим і похмурим, навіть у тих, хто не став інвалідом. Це були переважно піхотинці. Вони лежали на своїх ліжках і палили, мовчки втупившись у стелю й перебираючи у пам'яті свіжі спогади. Або збиралися бунтівними групками і шепотілися. Пацієнти відчували огиду до самих себе. Дехто казав Брайоні, що і стрельнути не мав нагоди. Але найбільше їх лютило «начальство» зі своїми пахолками, яке кинуло їх напризволяще у відступі, і французи, що здалися без бою. Особливо гірко вони сприймали газетний ура-патріотизм, який розписував дива евакуації і героїзм маленьких суден.

— Клятий гаплик,— чула вона солдатське шепотіння.— Кляті Королівські повітряні сили.

Дехто з чоловіків неприязно ставився навіть до лікарів, не розмовляючи до них, не розрізняючи навіть генерала і медсестру. Всі ці люди були для них безмозкою владою і тому дратували. Довелося втрутитися сестрі Драммонд, щоб привчити пацієнтів до поваги.

У суботу вранці Брайоні покинула лікарню о восьмій, не поснідавши, і повернула біля річки праворуч, вгору за течією. Коли вона минала браму Ламбетського палацу, під їхали три автобуси. Табличок з зазначенням маршрутів не було, щоб заплутати загарбника. Але це було неважливо, адже Брайоні задумала прогулятися пішки. Проте їй не допомогло те, що вона пам'ятала кілька назв вулиць. Усі знаки і таблички зняли чи замазали. У Брайоні виник неясний план: кілька миль пройти вздовж річки, а потім повернути ліворуч, на південь. Більшість карт міста за наказом конфіскували. Нарешті їй вдалося позичити зіжмаканий автобусний маршрут за 1926 рік. Карта тріснула на згині, просто вздовж шляху, обраного Брайоні. Розгортати її було ризиковано, бо тоді вона остаточно розірветься. А ще Брайоні нервувалася через те, яке враження справляє. У газетах писали, що німецькі парашутистки, перебрані у форму медсестер і черниць, розсіюються по містах і просочуються в місцеве населення, їх може видати, наприклад, карта, з якою вони звіряються, або характерні питаннями, або бездоганна англійська мова й незнання усім відомих дитячих віршиків. Щойно ця думка спалахнула у неї в голові, як Брайоні не могла відкинути страх, який підозрілий вигляд має. Вона думала, що форма захистить її на невідомій території. А натомість Брайоні схожа була на шпигунку.

Ідучи проти потоку ранкових заторів, вона на ходу пригадувала дитячі віршики. Але було обмаль таких, які