Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

можу, чи то не хочу повернутися.

— Це сон?

Він знизує плечима і продовжує терти собі руки.

— Це межа, — каже він.

— Межа чого?

— Всього, — вираз його обличчя натякає на те, що це вже точно очевидно.

— Я думав, ти з’являєшся лише у моїх снах, — кажу я і спокійно позираю на його руки. З ними щось не так: хоч скільки бруду стирає Джиммі, під ним знаходиться ще більше. Умивальник ним уже заляпаний.

— Що ж, друзяко, можна й так сказати. Сни, високостресові галюцинації або просто отаке ламання собі голови. Це все межа, розумієш? Тріщини з боків реальності. Місце, де опиняються такі дурні покидьки, як я.

— Джиммі, ти мертвий. Я вже майже втомився тобі це казати.

— Нє-а, — він хитає головою. — Але, щоб дістатися мене, ти маєш лізти просто в ті тріщини.

Суп із крові та бруду в умивальнику рідшає, і я раптом усвідомлюю: коли зникне він, зникне й Джиммі.

— Ти маєш на увазі…

Він сумовито хитає головою.

— Блін, це надто складно, щоб розбиратися зараз. Ти думаєш, ніби ми контролюємо реальність, лише тому що ми можемо потроху її фіксувати. Вона — це щось більше, друзяко. Щось більше.

— Джиммі, — я безпорадно змахую рукою, — якого ж хріна мені робити?

Він відступає від умивальника, і на мене сліпучо вишкірюється його понівечене обличчя.

— Вірусне ураження, — чітко каже він. Згадуючи, як пронісся плацдармом мій власний крик, я холону. — Пригадуєш ту фігню, так?

І він, струсивши з рук воду, зникає, як начаклований фокусником.

— Дивись, — розважливо промовляє Трепп. — Кадмін, щоб опинитись у штучному чохлі, мав увійти в резервуар. Мені здається, що це дає тобі більш ніж півдня, перш ніж він бодай дізнається, вбив тебе чи ні.

— Якщо він уже не пройшов нового подвійного зачохлення.

— Ні. Подумай над цим. Він відрізаний від Кавахари. Господи, та в нього зараз немає на таке ресурсів. Він, блін, залишився самотою, а зважаючи на те, що Кавахара на нього полює, його час дуже обмежений. Скоро в Кадміна закінчиться термін придатності, от побачиш.

— Кавахара триматиме його напоготові рівно стільки, скільки він буде їй потрібен, щоб мотивувати мене.

— Ну, так, — Трепп знічено поглянула на свою випивку. — Можливо.

Був ще один заклад, який звався чи то «Кабель», чи то якось схоже, де стіни були обвішані кабелепроводами з кольоровим кодуванням; із їхніх художньо розламаних оболонок жорстким мідним волоссям стирчали дроти. Уздовж барної стійки висіла низка гаків, обгорнутих тонкими, загрозливими на вигляд кабелями, що закінчувалися блискучими срібними міні-роз’ємами. У повітрі над стійкою судомно злягалися під дивну музику, що заповнювала приміщення, наче вода, величезні голографічні вилка і розетка. Час від часу деталі неначе оберталися на статеві органи, але це, можливо, приверзлося мені під дією тетрамету.

Я сидів за барною стійкою; у попільничці біля мого ліктя тліло щось солодке. Судячи з відчуття мокроти в легенях і горлі, я це курив. У барі було велелюдно, але я потерпав від дивної впевненості у власній самотності.

По інший бік від мене інші клієнти за стійкою були підключені до тонких кабелів, ворушачи очима під повіками, на яких неначе були синці, та скрививши роти у сонних напівусмішках. Серед них була Трепп.

Я був сам.

Мій розум смикала за подряпане якась подоба думок. Я взяв цигарку й похмуро нею затягнувся. Зараз було ніколи думати.

Ніколи…

«Вірусне ураження!!!»

…думати.

Під моїми ногами проходять вулиці, як проходили інненінські камінці під чоботями Джиммі, коли той ішов поряд зі мною в моїх снах. «То он як це йому вдається.»

Жінка з малиновими губами, яка…

«Може, піднятися туди…»

Що? Що???

Вилка і розетка.

«Намагаюся розповісти тобі де…»

Ніколи…

Ніко…

Ні…

І вперед, наче вода у вирі, наче суп з багнюки та крові, що лився з рук Джиммі в дірку на дні умивальника…

Знову зник.

Але думка, як і світанок, була неминуча, і вона знайшла мене, разом зі світанком, на білих кам’яних сходах, що вели донизу, в каламутну воду. За нами здіймалися нечіткі пафосні споруди, а з віддаленого боку води я бачив у темряві, що стрімко сірішала, дерева. Ми були в парку.

Трепп перегнулася через моє плече і простягнула мені запалену цигарку. Я машинально взяв її, затягнувся раз, а тоді дозволив диму просочуватися крізь мої розслаблені губи. Трепп сіла навпочіпки біля мене. У воді біля моїх ніг заплюскалася неправдоподібно велика риба. Я був надто змучений, щоб відреагувати.

— Мутант, — невідомо навіщо сказала Трепп.

— Сама така.

Маленькі клаптики розмови полинули геть над водою.

— Знеболювальні знадобляться?

— Мабуть, — я попорпався у себе в голові. — Так.

Вона без слів передала мені пластинку з капсулами вражаючих кольорів.

— Що робитимеш?

Я знизав плечима.

— Повернуся назад. Буду робити те, що мені скажуть.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: ПЕРЕКОНАННЯ

(Вірусне зараження)

Розділ двадцять сьомий

Дорогою з аеропорту я тричі міняв таксі, розраховуючись у кожному готівкою, а тоді замовив номер у дешевому нічному готельчику в Окленді. Ті, хто вів за мною електронне стеження, мали наздогнати мене не одразу, а я був майже певен, що насправді за мною не стежать. Це трохи скидалося на параною: я ж тепер, як-не-як, працюю на поганців, тож їм немає потреби мене переслідувати. Але мені не сподобалося, як Трепп іронічно промовила «до зв’язку», проводжаючи мене на вокзалі Бей-Сіті. А ще я поки не знав напевне, що робитиму, а якщо я цього не знав, то, звісно, також не хотів, щоб це знав хтось інший.

У номері в готельчику було сімсот вісімдесят шість екранних каналів (на екрані режиму готовності однаковими кричущими кольорами рекламували голопорно та новини), підвісне самоочищувальне подвійне ліжко, від якого смерділо дезінфікуючим засобом, і автономна душова кабінка, що вже почала відхилятися від стіни, до якої колись була прикріплена епоксидною смолою. Я визирнув з єдиного зачуханого вікна. У Бей-Сіті була глупа ніч і падав дрібний, серпанкоподібний дощ. Час, даний мені Ортеґою, закінчувався.

Вікно виходило на похилий волоктонний дах метрів на десять нижче. Вдвічі нижче була вулиця. Угорі схожий на пагоду верхній рівень накривав довгими кроквами нижній дах і вулицю. Критий простір. Трохи подумавши, я вилущив з фольги останні антипохмільні капсули Трепп і проковтнув їх, а тоді якомога тихіше відчинив вікно, виліз і повиснув, тримаючись за нижню раму пальцями. Навіть повністю витягнувшись, я все одно мусив падати майже з восьмиметрової висоти.

«Повертайся до примітиву.» Ну, мало що може бути примітивнішим за