Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Сподіваючись, що дах і справді такий надійний, яким здається, я стрибнув.

Я впав на похилу поверхню так, як і хотів, перекотився на бік і раптом зрозумів, що мої ноги знов висять у порожнечі. Поверхня була тверда, але слизька, як свіжа бела-трава, і я стрімко ковзав до краю. Я обдер собі лікті, намагаючись зачепитися, не знайшов, за що зачепитись, і, падаючи, ледве зумів ухопитись однією рукою за гострий край даху.

Десять метрів до вулиці. Мені в долоню врізався край даху, і я на мить повиснув на руці, намагаючись знайти предмети, що можуть перешкодити моєму падінню — скажімо, сміттєві баки або припаркований транспорт, а тоді забив на це і все-таки впав. Знизу прилетів тротуар і добряче мене вдарив, але удар не посилювало ніщо гостре, а перекотившись, я таки не опинився посеред смердючих сміттєвих баків. Я підвівся й попрямував до найближчих тіней.

Десять хвилин і одну випадкову добірку вулиць по тому я натрапив на ряд незайнятих автотаксі, хутко вийшов з-під свого укриття і заліз у п’яте таксі в ряду. Коли ми піднялися в повітря, я повторив таємний код Ортеґи.

— Кодування зафіксовано. Приблизний час прибуття — за тридцять п’ять хвилин.

Ми полетіли над Затокою, а тоді — до моря.

Надто багато країв.

У моєму мозку недбало звареною юшкою булькали уривки попередньої ночі. На поверхню виходили шматочки, що не піддавалися травленню, гойдалися в потоках пам’яті та знову тонули. Трепп підключилася до барної стійки в «Кабелі»; Джиммі де Сото мив скривавлені руки; обличчя Райкера дивилося на мене з розпластаної зірки дзеркала. Десь там була Кавахара, що називала Банкрофтову смерть самогубством, але бажала покласти край розслідуванню, як і Ортеґа та поліція Бей-Сіті. Кавахара, яка знала дещо про мій контакт із Міріам Банкрофт, знала дещо про Лоренса Банкрофта, про Кадміна.

Хвіст мого похмілля по-скорпіонячому засіпався, відбиваючись від важких знеболювальних Трепп, які поволі накопичувалися. Трепп, соромлива вбивця та визнавиця дзену, яку я вбив і яка, вочевидячки, повернулася без негативних почуттів, бо не могла цього згадати, бо їй здавалося, що з нею цього не було.

«Якщо хтось і може переконати Лоренса Банкрофта, що він загинув від власної руки, то це ти.»

Трепп, підключена в «Кабелі».

«Вірусне ураження. Пригадуєш ту фігню, так?»

Банкрофтові очі вдивляються в мої на балконі Сантач-Гауса. «Я не з тих, хто став би позбавляти себе життя, а якби це й було не так, я б не налажав так із цим. Якби я мав намір померти, ви б зі мною зараз не розмовляли.»

А тоді мене раптом засліпила думка: ось що я зроблю.

Таксі почало спускатися.

— Опора нестабільна, — без потреби сказала машина, коли ми приземлилися на палубу, що крутилася. — Будьте обережні.

Я вставив у слот гроші, і піднявся люк, що вів до безпечного місця Ортеґи. Невеликий простір бронзового посадкового майданчика, огорожі з закріпленої кабелями сталі та море за ними — безліч рухливих чорних плечей води під нічним небом, захаращеним хмарами та рясною мжичкою. Я обережно виліз назовні та взявся за найближчу огорожу, тим часом як таксі полетіло геть і його швидко поглинули мандрівні завіси дощу. Коли навігаційні вогні згасли, я перевів увагу на судно, на якому стояв.

Посадковий майданчик був розташований на кормі, і з того місця, де я схопився за огорожу, було видно весь корабель. Виглядало на те, що він завдовжки близько двадцяти метрів, десь зо дві третини міллспортського траулера, але набагато стрункіший у кормі. Палубні модулі відзначалися плавною, герметичною конфігурацією протиштормової конструкції, але це судно ніхто й ніколи не записав би в робочі. На палубі у двох місцях здіймалися тендітні телескопічні щогли — схоже, що всього на половину своєї висоти, — а попереду сильно звуженого носа тягнувся загострений бушприт. Це була яхта. Плавучий дім багатія.

Із люка на задній палубі вилилося світло, і Ортеґа, висунувшись, покликала мене вниз із посадкового майданчика. Міцно вчепившись пальцями в огорожу через хитання судна, я пробрався коротенькими сходами з одного боку майданчика, а тоді пройшов задньою палубою до люка. Кораблем проносилися вихорці мжички, женучи мене вперед проти моєї волі. З відкритого підсвітленого люка я побачив інші, крутіші сходи та пробрався крізь вузький тамбур у відкрите тепло. У мене над головою з гудінням плавно зачинився люк.

— Де тебе чорти носили?! — гарикнула Ортеґа.

Я швиденько вимокав трохи води з волосся й роззирнувся довкола. Якщо це була плавуча домівка багатія, то цього багатія вже давно не було вдома. По боках приміщення, в яке я спустився, стояли меблі, накриті напівпрозорим пластиком, а полиці маленького бару в ніші були порожні. Усі люки на вікнах були задраєні. За відчиненими дверями на обох кінцях приміщення було щось схоже на такі ж покинуті приміщення.

Тим не менше, від яхти аж смерділо багатством, яке її породило. Стільці та столи під пластиком були з темного полірованого дерева, так само, як і панелі перегородок і дверей, а на навощених дошках у мене під ногами лежали килимки. Решта декору відзначалася такою ж похмурістю, а на стінках перегородок висіло щось схоже на оригінальні твори мистецтва. Один твір емпатистської школи, кістляві руїни марсіянської верфі на заході сонця, та абстрактна картина, зрозуміти яку мені не дозволяв культурний багаж.

Посеред усього цього стояла скуйовджена й насуплена Ортеґа в кімоно з шовку-сирцю — як я вирішив, витягнутому з якоїсь шафи на борту.

— Це довга історія, — я пройшов повз неї, щоб подивитися на найближчі двері. — Якщо кубрик відчинений, мені б не завадило випити кави.

Спальня. Велике овальне ліжко, поставлене серед зроблених із не найкращим смаком дзеркал; ковдра з нього була зіжмакана й відкинута вбік у поспіху. Коли я попрямував до інших дверей, вона дала мені ляпаса.

Я хитнувся вбік. Удар був не такий сильний, як той, яким я нагородив Саллівана у локшинній перекусній, але завдано його було в положенні, з якого можна було значно краще замахнутись, а ще треба було протистояти крену палуби. Коктейль із похмілля та знеболювальних мені не допоміг. Я мало не впав. Незграбно повернувши собі рівновагу, я підняв руку до щоки й витріщився на Ортеґу, яка гнівно дивилася на мене, тим часом як на вилицях у неї палахкотіли дві рум’яні плями.

— Послухай, вибач, якщо я тебе розбудив, але…

— Ах ти гівнюк, — зашипіла вона на мене. — Брехливий гівнюк.

— Я не впевнений, що…

— Ковачу, мені, бляха, треба було тебе заарештувати.