Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

знали. Вони постійно дражни­лися. Річ була в розмірі. Той жахливий розмір був їй осоружний.

Я ніколи не розповідав про своїх батьків, і згадувати про них у минулому часі було якось незручно. Нечесно. Віла із Сімом моє одкровення не здивувало. Усякий, хто знав мене, міг зрозу­міти, що я не маю сім’ї. Я ніколи нічого не казав, але вони були добрими друзями. Вони знали.

— У нас в Атурі сплять у псарнях, поки дружини сердяться, — мовив Сіммон, повертаючи розмову в безпечніше русло.

— Мелосі регу еда Стіті, — пробурмотів Вілем.

— Атурською! — вигукнув Сіммон. У його голосі вирувала веселість. — Досить твоїх ослячих балачок!

— Еда Стіті? — повторив я. — Ви спите біля вогню?

Вілем кивнув.

— Я офіційно обурений тим, як швидко ти навчився сіаруської, — промовив Сім, демонструючи один палець. — Я провчився рік, перш ніж щось затямити. Рік! А ти все проковтуєш за один семестр.

— Я багато чого навчився в дитинстві, — відповів я. — Цього семестру просто вивчав тонкощі.

— У тебе кращий акцент, — сказав Сімові Віл. — Квоут говорить наче якийсь південний торгівець. Дуже просто. Ти говориш набагато вишуканіше.

Сіма це, схоже, влестило.

— Біля вогню, — повторив він. — Чи не здається дивним, що саме чоловікам завжди доводиться спати деінде?

— Цілком очевидно, що влада над ліжком належить жінкам, — відповів я.

— Доволі приємна думка, — зауважив Сім. — Залежно від жінки.

— Дістрел гарна, — додав він.

— Ке, — відповів Віл. — Надто бліда. Фела.

Сіммон тужливо похитав головою.

— Ми їй не рівня.

— Вона модеґанка, — сказав Вілем. Його усмішка була така широка, що здавалася майже демонічною.

— Справді? — перепитав Сім. Віл кивнув із найширшою усміш­кою, яку я коли-небудь бачив на його обличчі. Сім нещасно зітх­нув. — Воно й зрозуміло. Те, що вона найгарніша дівчина в Сою­зі, — це вже кепсько. А я й не знав, що вона ще й модеґанка.

— Я погоджуся з тим, що вона найгарніша зі свого боку річки, — виправив я. — Із цього боку є…

— Ти вже розводився про свою Денну, — перебив Віл. — П’ять разів.

— Послухай, — несподівано серйозно промовив Сіммон. — Тобі просто треба зробити перший крок. Ця Денна явно тобою зацікавилася.

— Вона нічого такого не казала.

— Вони ніколи не кажуть, що зацікавилися, — Сіммон засміявся: так абсурдно це звучало. — Зате є маленькі ігри. Це схоже на танець, — він підняв обидві руки й удав, ніби вони розмовляють між собою. — «Ой, як несподівано зустрітися тут із тобою!» «Ну привіт! А я просто йшов пообідати». «Який щасливий збіг: я теж! Можна я понесу твої книжки?»

Я підняв руку, щоб його зупинити.

— Можна перескочити до кінця цієї лялькової вистави, де ти цілий виток хлипатимеш у своє пиво?

Сіммон набурмосився на мене. Вілем розсміявся.

— За нею й так умліває вдосталь чоловіків, — запевнив я. — Вони приходять і зникають, наче… — я постарався знайти аналогію й не зміг. — Я краще буду їй другом.

— Ти краще будеш близький до її серця, — промовив Вілем, не роблячи наголосу ні на чому. — Ти краще будеш радіти її обіймам. Але ти боїшся, що вона тобою знехтує. Боїшся, що вона посміється, а ти виставиш себе дурнем, — Вілем невимушено знизав плечи­ма. — Ти аж ніяк не перший, хто так почувається. Це не соромно.

Це здавалося неприємно близьким до істини. Якийсь час я не знав, що на це відповісти.

— Сподіваюся на те, — тихо визнав я. — Але я не хочу просто гадати. Я бачив, що відбувається з чоловіками, які забагато на себе беруть і прив’язуються до неї.

Вілем серйозно кивнув.

— Вона купила тобі той футляр для лютні, — підказав Сім. — Це щось та й має означати.

— Але що це означає? — запитав я. — Схоже, я їй цікавий, але що, як я просто видаю бажане за дійсне? Усі ті чоловіки, напевно, теж гадають, що їй цікаві. Але вони явно помиляються. Що, як я теж помиляюся?

— Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш, — заявив Сім із гіркотою в голосі. — Так я сказав би за звичайних обставин. Але знаєш що? Це ні хріна доброго не дає. Я ганяюся за ними, а вони кóпають мене, наче собаку за обіднім столом. Мені набридло так старатися, — він утомлено зітхнув, не встаючи зі спини. — Я просто хочу людину, якій буду подобатися.

— А я просто хочу чіткий знак, — докинув я.

— Я хочу чарівного коника, який поміститься мені в кишеню, — сказав Віл. — І перстень із червоного бурштину, який дасть мені владу над демонами. І нескінченний запас торта.

На мить знову запало затишне мовчання. Поміж дерев лагідно віяв вітер.

— Кажуть, ру знають усі історії на світі, — сказав за якийсь час Сіммон.

— Мабуть, так, — визнав я.

— Розкажи якусь, — попросив він.

Я примружився на нього.

— Не дивися на мене так, — обурився він. — Я просто налаштований почути історію.

— Нам трохи бракує розваг, — додав Вілем.

— Добре, добре. Дай-но подумати, — я заплющив очі, і на поверхню виринула історія про амірів. У принципі, не дивно. Вони постійно були в мене на думці, відколи мене знайшла Ніна.

Я сів прямо.

— Гаразд, — я вдихнув, а тоді зупинився. — Якщо комусь із вас треба до вітру, зробіть це зараз. Я не люблю зупинятися на середині.

Мовчання.

— Чудово, — я прокашлявся. — Є таке місце, яке мало хто бачив. Дивне місце, що зветься Фейрінієль. Якщо вірити переказам, Фейрінієль роблять незвичайним дві речі. По-перше, там сходяться всі дороги на світі. По-друге, жодна людина не знайшла цього місця, шукаючи. До цього місця не мандрують, це місце проходять дорогою до чогось іншого.

— Кажуть, туди прийде всякий, хто подорожуватиме досить довго. Це — історія про те місце, про старого в довгій дорозі та про довгу самотню ніч без місяця…