Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

83
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 317
Перейти на сторінку:
знали. Вони постійно дражни­лися. Річ була в розмірі. Той жахливий розмір був їй осоружний.

Я ніколи не розповідав про своїх батьків, і згадувати про них у минулому часі було якось незручно. Нечесно. Віла із Сімом моє одкровення не здивувало. Усякий, хто знав мене, міг зрозу­міти, що я не маю сім’ї. Я ніколи нічого не казав, але вони були добрими друзями. Вони знали.

— У нас в Атурі сплять у псарнях, поки дружини сердяться, — мовив Сіммон, повертаючи розмову в безпечніше русло.

— Мелосі регу еда Стіті, — пробурмотів Вілем.

— Атурською! — вигукнув Сіммон. У його голосі вирувала веселість. — Досить твоїх ослячих балачок!

— Еда Стіті? — повторив я. — Ви спите біля вогню?

Вілем кивнув.

— Я офіційно обурений тим, як швидко ти навчився сіаруської, — промовив Сім, демонструючи один палець. — Я провчився рік, перш ніж щось затямити. Рік! А ти все проковтуєш за один семестр.

— Я багато чого навчився в дитинстві, — відповів я. — Цього семестру просто вивчав тонкощі.

— У тебе кращий акцент, — сказав Сімові Віл. — Квоут говорить наче якийсь південний торгівець. Дуже просто. Ти говориш набагато вишуканіше.

Сіма це, схоже, влестило.

— Біля вогню, — повторив він. — Чи не здається дивним, що саме чоловікам завжди доводиться спати деінде?

— Цілком очевидно, що влада над ліжком належить жінкам, — відповів я.

— Доволі приємна думка, — зауважив Сім. — Залежно від жінки.

— Дістрел гарна, — додав він.

— Ке, — відповів Віл. — Надто бліда. Фела.

Сіммон тужливо похитав головою.

— Ми їй не рівня.

— Вона модеґанка, — сказав Вілем. Його усмішка була така широка, що здавалася майже демонічною.

— Справді? — перепитав Сім. Віл кивнув із найширшою усміш­кою, яку я коли-небудь бачив на його обличчі. Сім нещасно зітх­нув. — Воно й зрозуміло. Те, що вона найгарніша дівчина в Сою­зі, — це вже кепсько. А я й не знав, що вона ще й модеґанка.

— Я погоджуся з тим, що вона найгарніша зі свого боку річки, — виправив я. — Із цього боку є…

— Ти вже розводився про свою Денну, — перебив Віл. — П’ять разів.

— Послухай, — несподівано серйозно промовив Сіммон. — Тобі просто треба зробити перший крок. Ця Денна явно тобою зацікавилася.

— Вона нічого такого не казала.

— Вони ніколи не кажуть, що зацікавилися, — Сіммон засміявся: так абсурдно це звучало. — Зате є маленькі ігри. Це схоже на танець, — він підняв обидві руки й удав, ніби вони розмовляють між собою. — «Ой, як несподівано зустрітися тут із тобою!» «Ну привіт! А я просто йшов пообідати». «Який щасливий збіг: я теж! Можна я понесу твої книжки?»

Я підняв руку, щоб його зупинити.

— Можна перескочити до кінця цієї лялькової вистави, де ти цілий виток хлипатимеш у своє пиво?

Сіммон набурмосився на мене. Вілем розсміявся.

— За нею й так умліває вдосталь чоловіків, — запевнив я. — Вони приходять і зникають, наче… — я постарався знайти аналогію й не зміг. — Я краще буду їй другом.

— Ти краще будеш близький до її серця, — промовив Вілем, не роблячи наголосу ні на чому. — Ти краще будеш радіти її обіймам. Але ти боїшся, що вона тобою знехтує. Боїшся, що вона посміється, а ти виставиш себе дурнем, — Вілем невимушено знизав плечи­ма. — Ти аж ніяк не перший, хто так почувається. Це не соромно.

Це здавалося неприємно близьким до істини. Якийсь час я не знав, що на це відповісти.

— Сподіваюся на те, — тихо визнав я. — Але я не хочу просто гадати. Я бачив, що відбувається з чоловіками, які забагато на себе беруть і прив’язуються до неї.

Вілем серйозно кивнув.

— Вона купила тобі той футляр для лютні, — підказав Сім. — Це щось та й має означати.

— Але що це означає? — запитав я. — Схоже, я їй цікавий, але що, як я просто видаю бажане за дійсне? Усі ті чоловіки, напевно, теж гадають, що їй цікаві. Але вони явно помиляються. Що, як я теж помиляюся?

— Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш, — заявив Сім із гіркотою в голосі. — Так я сказав би за звичайних обставин. Але знаєш що? Це ні хріна доброго не дає. Я ганяюся за ними, а вони кóпають мене, наче собаку за обіднім столом. Мені набридло так старатися, — він утомлено зітхнув, не встаючи зі спини. — Я просто хочу людину, якій буду подобатися.

— А я просто хочу чіткий знак, — докинув я.

— Я хочу чарівного коника, який поміститься мені в кишеню, — сказав Віл. — І перстень із червоного бурштину, який дасть мені владу над демонами. І нескінченний запас торта.

На мить знову запало затишне мовчання. Поміж дерев лагідно віяв вітер.

— Кажуть, ру знають усі історії на світі, — сказав за якийсь час Сіммон.

— Мабуть, так, — визнав я.

— Розкажи якусь, — попросив він.

Я примружився на нього.

— Не дивися на мене так, — обурився він. — Я просто налаштований почути історію.

— Нам трохи бракує розваг, — додав Вілем.

— Добре, добре. Дай-но подумати, — я заплющив очі, і на поверхню виринула історія про амірів. У принципі, не дивно. Вони постійно були в мене на думці, відколи мене знайшла Ніна.

Я сів прямо.

— Гаразд, — я вдихнув, а тоді зупинився. — Якщо комусь із вас треба до вітру, зробіть це зараз. Я не люблю зупинятися на середині.

Мовчання.

— Чудово, — я прокашлявся. — Є таке місце, яке мало хто бачив. Дивне місце, що зветься Фейрінієль. Якщо вірити переказам, Фейрінієль роблять незвичайним дві речі. По-перше, там сходяться всі дороги на світі. По-друге, жодна людина не знайшла цього місця, шукаючи. До цього місця не мандрують, це місце проходять дорогою до чогось іншого.

— Кажуть, туди прийде всякий, хто подорожуватиме досить довго. Це — історія про те місце, про старого в довгій дорозі та про довгу самотню ніч без місяця…

Розділ тридцять сьомий. Часточка вогню

Фейрінієль був великим перехрестям, але там, де сходилися дороги, не було жодного шинку. Натомість були галявини між дерев, де мандрівники розбивали табори й коротали ніч.

Якось багато років тому й за багато миль звідси до Фейрінієлю прибули п’ять компаній мандрівників. Зупинившись дорогою з одного місця до іншого, вони обрали собі галявини й розвели багаття, коли сонце почало сідати.

Згодом, коли сонце вже сіло й ніч утвердилася в небі, дорогою надійшов старий жебрак у пошарпаній мантії. Він рухався поволі, обережно і спирався на ціпок.

Старий ішов нізвідки в нікуди. Він не мав ані капелюха на вухах, ані торби на горбі. Не мав ані гроша й не мав гаманця для грошей. Навіть власне ім’я ледве йому належало, та й воно за багато років затерлося мало не до дір.

Якби ви спитали його, хто він такий, він сказав би: «Ніхто». Але він помилився б.

Старий дістався Фейрінієлю. Він був голодний, як сухий вогонь, і стомлений до краю. Рухала ним лише надія на те, що хтось вділить йому трохи вечері

1 ... 87 88 89 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"