Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Тож побачивши мерехтливе сяйво вогню, старий покинув доро­гу та стомлено пішов до нього. Невдовзі він побачив крізь дерева чотирьох високих коней. Їхня збруя була прикрашена сріблом, а в їхніх підковах срібло змішувалося з залізом. Неподалік жебрак побачив десяток мулів, навантажених добром: вовняною тканиною, вигадливими прикрасами й витонченими сталевими клинками.

Але увагу жебрака привернуло м’ясо — половина туші над вогнем, що парувала і крапала жиром на вугілля. Занюхавши її солодкі пахощі, він мало не зомлів, адже йшов увесь день, не маючи чого поїсти, крім жменьки жолудів і пом’ятого яблука, знайденого край дороги.

Вийшовши на галявину, старий жебрак звернувся до трьох чоловіків із темними бородами, що сиділи довкола вогню.

— Вітаю, — сказав він. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?

Вони повернулись, і їхні золоті ланцюги заблищали на світлі багаття.

— Звісно, — відповів їхній ватажок. — А що ти маєш при собі? Біти чи гроші? Персні чи стрелауми? Чи в тебе є щирі шалдійські монети, які ми цінуємо понад усі інші?

— Нічого такого я не маю, — сказав старий жебрак і розкрив долоні, показуючи, що вони порожні.

— Тоді тобі тут не буде втіхи, — сказали чоловіки, і в нього на очах заходилися вирізати товсті кусні з туші, що висіла біля вогню.

— Не ображайся, Вілеме. Така вже просто історія.

— Я нічого не казав.

— А здавалося, ніби зібрався сказати.

— Може, й так. Але це потерпить до кінця.

Старий пішов собі далі на світло іншого багаття за деревами.

— Вітаю! — озвався старий жебрак, вийшовши на другу галявину. Він спробував заговорити бадьоро, попри втому й біль. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?

Там було четверо подорожніх, двоє чоловіків і двоє жінок. Почувши його голос, вони звелися на ноги, та ніхто з них не заговорив. Старий ґречно зачекав, намагаючись видатися приємним і нешкідливим. Але тиша все тягнулася, довго-предовго, і все одно ніхто не казав ані слова.

Ясна річ, старий роздратувався. Він звик до того, що його уникали, ним нехтували, та ці люди просто стояли. Вони були тихі й неспокійні, переминалися з ноги на ногу, поки їхні руки нервово сіпалися.

Коли він уже зібрався ображено піти геть, вогонь розпалився, і жебрак побачив, що та четвірка вбрана у криваво-червоний одяг — знак того, що вони адемські найманці. Тоді до старого дійшло. Адемів називають мовчазним народом, і говорять вони лише зрідка.

Старий знав чимало історій про адемів. Він чув, що вони володіють таємним мистецтвом, яке зветься летані. Воно дозволяє їм носити тишу, наче броню, що відвертає клинок чи зупиняє стрілу в повітрі. Тому вони й говорять нечасто. Приберігають слова, тримають їх у собі, наче вуглинки в череві печі.

Ці накопичені слова наповнюють їх такою неспокійною енергією, що вони ніколи не можуть усидіти геть нерухомо. Саме тому вони постійно сіпаються й метушаться. А потім, у бою, вони користуються своїм давнім мистецтвом спалювати ці слова, як паливо, в собі. Це надає їм силу ведмедя та швидкість змії.

Уперше зіткнувшись із цими чутками, жебрак подумав, буцімто це дурнуваті табірні баєчки. Але багато років тому він ­бачив у Модеґу, як адемська жінка б’ється з міською вартою. Бійці були озброєні та в обладунках, із товстими руками й широкими грудьми. Вони ім’ям короля вимогли в жінки показати меч, і вона, хоч і завагалася, передала його їм. Щойно він опинився в їхніх руках, вони заходились оглядати та обмацувати жінку із сороміцькими натяками на те, як вона може повернути меча собі.

Бійці були високі, в яскравих обладунках, із гострими мечами. Вони падали перед нею, наче осіння пшениця. Жінка вбила трьох із них, голіруч поламавши їм кістки.

Її рани порівняно з їхніми були незначні: темний видовжений синець на одній щоці, легка кульгавість, неглибокий поріз на одній долоні. Минуло вже стільки довгих років, а старий пам’ятав, як вона по-котячому злизувала кров із тильного ­боку долоні.

Ось про що згадав старий жебрак, побачивши адемів, які там стояли. Його начисто покинули думки про харч і вогонь, і він поволі позадкував до навколишніх дерев, щоб щезнути.

А тоді рушив до наступного багаття, сподіваючись, що на третій раз йому пощастить.

На цій галявині кілька атуран стояли довкола мертвого віслю­ка, що лежав біля воза. Один із них помітив старого.

— Дивіться! — показав він. — Хапайте його! Запряжемо його у воза і змусимо тягти!

Старий дременув назад, до дерев, і, попобігавши, відірвався від атуран, бо сховався під купою гнилого листя.

Коли атуран стало не чутно, старий вибрався з-під лис­тя і знайшов свій ціпок. А тоді з відвагою людини вбогої й голодної покрокував до четвертого багаття, яке бачив на від­далі.

Там він і міг знайти те, чого шукав, адже довкола вогню були торгівці з Вінтасу. Якби все було інакше, то вони, може, радо пустили б його вечеряти, сказавши: «Де можуть поїсти шестеро, можуть поїсти й семеро».

Але старий уже набув неабиякого вигляду. Волосся в нього на голові стирчало навсібіч, жахливо скуйовджене. Його мантія, раніше пошарпана, тепер була подерта і брудна. Лице в нього зблідло від страху, а дихання рипіло та хрипіло у грудях.

Через це вінтасці заохали й замахали руками перед обличчями. Вони ж бо подумали, що то курганний драуґ, один із неспокійних мерців, що, як вірять забобонні вінтасці, ходять ночами.

Кожен із вінтасців мав свою думку щодо того, як його зупинити. Хтось гадав, що його відлякає вогонь, хтось — що його віднадить сіль, розсипана по траві, хтось — що залізо розітне нитки, які з’єднують його душу з мертвим тілом.

Слухаючи їхню суперечку, старий жебрак збагнув: хай до чого вони договоряться, йому від цього краще не стане. Тож він побіг назад, ховатися поміж дерев.

Старий відшукав камінь, на який можна було сісти, змахнув із нього як міг мертве листя й землю. Посидівши, вирішив зазирнути ще до одного, останнього табору, бо знав: щоб наповнити шлунок, достатньо одного щедрого мандрівника.

Він утішився, побачивши, що біля останнього багаття сидить самотній чоловік. Наблизившись, він помітив таке, що одночасно зрадів і злякався: жебрак, хоч і прожив багато років, іще ніколи не розмовляв з аміром.

Однак він знав, що аміри — частина церкви Тейлу, і…

— Вони не були частиною церкви, — сказав Вілем.

— Що? Та ні, звісно, були.

— Ні, вони належали до атурського чиновництва. Вони мали… Векарум — суддівські повноваження.

— Їх називали Святим орденом амірів. Вони були сильною правою рукою церкви.

— Закладемося на йот?

— Гаразд. Якщо ти мовчатимеш до кінця оповідки.

Старий жебрак зрадів, адже знав, що аміри — частина церкви Тейлу, а церква іноді щедра з бідними.

Коли старий підійшов ближче, амір зіп’явся на ноги.

— Хто це йде? — запитав він. Голос у нього був гордий і сильний, але водночас стомлений. — Знай, що я з Ордену амірів. Ніхто не має стояти між мною й моїми завданнями. Я діятиму ради загального добра, хоч мені й можуть заступати шлях