Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

чому ви тут?

— Звичайно, ніхто не утруднив себе хоч щось пояснити.

— Учора пізно ввечері суддя погодився заслухати останнього свідка й для цього висунув вимогу, щоб ви теж були присутньою.

Без жодних додаткових пояснень він штовхнув двері і вони разом увійшли до судової зали. Олена відразу почала шукати поглядом Александра. Щойно його побачила, її серце готове було вискочити з грудей, вона втратила дар говорити й рухатися. Александр побачив спочатку свого адвоката й милу особу, що його супроводжувала. Упізнавши Олену, його лице засяяло. Ота елегантно одягнена жінка й була нею, його Алею. І вона йому посміхалася.

Адвокат Ляпуент квапився, тому повернув її із замріяності й провів до столу, за який вони сіли. Мимохіть Олена побачила батьків Александра і його брата Жозефа. Ліна й Микола теж були тут, сиділи в кінці зали. Це був процес над Александром, то чому ж її привезли сюди? Сідаючи, вона помітила Олега, їй було приємно, що він тут.

Судовий секретар оголосив суддю Альфреда Пламондона, і всі замовкли. Магістрат піднявся на кілька сходинок із боку трибуни й сів на своє місце навпроти публіки.

— Месьє присяжні, — сказав до них глибоким голосом, дивлячись по черзі на кожного з дванадцяти чоловіків зліва від нього, — перш ніж завершити представляти свої докази, захист пропонує вислухати особу, яка бажає змінити свої свідчення, і останнього свідка, який повідомить вам важливі факти.

Олена з Александром перезирнулися. Їм не повідомили, про кого йдеться. Заінтриговані, вони не знали, на що чекати.

Метр Ляпуент запросив Ліну для свідчень. Збентежена мати повідомила про фіктивний шлюб свого сина Петра.

Олена з полегшенням зітхнула. Нарешті правда пробилася назовні.

Вислухавши розповідь мадам Тефаняк, суддя попросив її лишитися в розпорядженні суду, бо лжесвідчення підлягають покаранню, і він оголосить його згодом. І запросив останнього свідка.

— Хочу попередити, що з вашого боку потрібна особлива увага. Наступний свідок потребує допомоги перекладача. Черниця, яка його супроводжує, сестра Роз-де-ля-Круа, говоритиме замість нього.

Повернувшись до охоронця, він твердо наказав:

— Уведіть!

Толю ввели до зали. Він злякано тримався за руку сестри Роз-де-ля-Круа. Сідаючи на нього лаву для свідків праворуч від судді, він побачив Олену. Вираз його обличчя змінився — він уже став упевненішим.

— Свідок у вашому розпорядженні, — оголосив суддя Пламондон, звертаючись до адвоката захисту.

Ляпуент неквапно підвівся. Глянув на Олену, а тоді підійшов до Александра й поклав руку на ґрати.

— Месьє, — сказав він, дивлячись на присяжних, — ви почуєте, точніше сказати спостерігатимете, за хлопцем, глухонімим, але який, на щастя, знає жестову мову й правильно нею користується. Сестра Роз-де-ля-Круа, учителька Інституту глухонімих у Монреалі, перекладатиме для вас його жести.

Він повернувся до Толі.

— Доброго дня, — привітався з ним.

Толя зробив знак.

— Доброго дня, — переклала впевнено черниця.

— Вас звати Толя Тефаняк?

— Так.

— Ви жили в таборі Спіріт Лейк разом із вашими батьками. Правильно?

— Так.

— Як ви навчилися говорити жестовою мовою?

Почуваючись ніяково, хлопчик подивився на Олену й показав на неї пальцем.

— Вона, там, Олена... Вона навчила мене говорити за допомогою рук. Я багато говорив із нею та її братом Віталієм.

— Ви готові розповісти нам свою історію? — запитав метр Ляпуент.

— Так.

— Прекрасно. Тож почнімо.

Зачинений у своєму світі тиші перед звернутими до нього обличчями, Толю охопив страх. На щастя, перш ніж він потрапив до зали суду, сестра Роз-де-ля-Круа підбадьорила його, сказавши, що він добре спілкується жестовою мовою й що там буде Олена. Вона точно пишатиметься ним.

Метр Ляпуент усміхнувся й звернувся до юного свідка, турбуючись, щоб йому було комфортно.

— Толю, ви пригадуєте ранок 29 травня цього року, коли ви ще жили біля табору Спіріт Лейк?

— Так.

— Що сталося того дня?

— Помер мій брат Петро.

— Я хотів би, щоб ви розповіли нам про події, свідком яких ви стали того дня.

Толя на якусь мить завагався. Він повернувся до Олени, шукаючи в неї так потрібної йому підтримки. Вона посміхнулася до нього. Він підняв руки й почав розповідь.

— На мене ніхто ніколи не звертає уваги, — сказав він, — і я не розумію нічого з того, що люди говорять один одному. Та якщо я німий і глухий, то я не сліпий.

— І що ви бачили того дня, 29 травня?

— Олена сказала моїм батькам дещо, що змусило плакати мою матір і дуже розлютило батька. А мого брата Петра ще більше. У хаті все перемішалося. Коли Олена вийшла, я пішов за нею. Як завжди, мене ніхто не бачив.

Толя знову подивився на Олену. Вона уважно слухала й була задоволена ним. Він зробив їй короткий знак рукою.

— Що сталося потім? — запитав метр Ляпуент.

— Олена мала коротку розмову з нашими сусідами Фрайманами й Бартелями.

— І що зробила Олена після того, як поговорила з ними?

— Вона рушила до госпіталя. Мій друг Віталій був там, тому що хворів.

Дитина сумно подивилася на Олену.

— І що сталося потім? — вів далі адвокат.

— Я стежив за нею здалеку, крадучись за кущами. Замість того, щоб піти до госпіталя, вона повернула до лісу.

— Ви йшли за нею?

— Я сумнівався, бо боюся вовків, а їх там у лісі повно.

Олена кивнула й легенько посміхнулася. Вона пригадала, як Віталій і Толя боялися тих лютих звірів, хоча й називали себе хоробрими.

— Я вже збирався повернути додому, коли побачив свого брата Петра. Я сховався за стовбуром берези, і він пройшов повз, не побачивши мене. Він пішов тією самою стежкою, що й Олена кілька хвилин до того. Я злякався.

— Чого?

— Мій брат був дуже злий і по його вигляду я зрозумів, що він дуже розлютився.

— Ви пішли за ним?

— Я подумав, що коли буду там, він не наважиться вдарити Олену.

— Він уже бив її?

— Так, і мені це не сподобалося! А ще вона тоді чекала на дитинку...

— Що було далі?

— Я ховався за кущами, коли побачив, як прийшов Ганс Фрайман.

— Один із ваших сусідів?

— Він ішов дуже швидко, щоб наздогнати Петра.

— Ганс не любив вашого брата?

— Ні. Він уже бив Абіґаль, його дружину.

— Справді? Чому?

— Я не знаю.

— Ганс догнав Петра?

— Так. Він потягнув його за рукав, і я здогадався, що обидва перейшли на крик. Вони почали