Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

штовхати один одного, а тоді події почали розвиватися не дуже добре — Петро витягнув ножа з жилетки й пішов на Ганса, погрожуючи тому.

На Толю напала гикавка, і йому стало ніяково. Метр Ляпуент підійшов до свого столу, на якому стояв глечик із водою, наповнив склянку й простягнув хлопчику.

— Попийте, — запросив він привітно.

Напившись, Толя заспокоївся й повів далі.

— Ганс і мій брат побилися. Я бачив, що вони кричали, але нічого не розумів. Обоє качалися по землі, а коли Ганс підвівся, то ніж був у нього в руці. Він був розгублений. Зігнувся над Петром і майже відразу випростався. Подивився довкола і побіг до села. Я бачив, як він викинув ніж, коли пробігав повз струмок.

— А що зробили ви?

— Я так перелякався, що ще довго сидів там, доки зміг іти, щоб дістатися до Ліллієнвілля. Я дивився на те місце, де впав Петро, і сподівався, що він підведеться.

— Ви пішли додому, не наближаючись до вашого брата?

— Так, мені було дуже страшно. Я вирішив піти за батьком. На стежці зустрів Поліну. Я робив їй знаки, та вона не зважила на це і пішла, не дивлячись на мене.

— Ви нікому не розповідали цю історію раніше? До того як розказали вчора в поліційній дільниці?

— Після того як арештували Олену, єдиним, хто мене міг зрозуміти, був Віталій. Я пішов у госпіталь, щоб поговорити з ним, та він був надто хворим.

Толя рішуче подивився на Олену й зробив на її адресу серію жестів, у його очах світилася безмежна ніжність. Сестра Роз-де-ля Круа переклала для суду:

— Коли я прийшов до Віталія, він повторював твоє ім’я.

По Олениній щоці скотилася сльоза.

— У мене немає інших запитань, — оголосив метр Ляпуент, стоячи перед принишклою залою суду.

Суддя Пламондон запитав у королівського прокурора, чи він хоче допитати свідка. Коли той відмовився, свідка відпустили. Настав час для останнього слова. Прокурор, виведений з рівноваги свідченнями, які щойно почув, був переконаний, що Толя казав правду, — до того ж його слова підтвердило Лінине зізнання, — підвівся і звернувся до присяжних.

— Месьє, — сказав він коротко, — тепер вам належить вирішити, чи важливими є докази, надані захистом.

Нічого не додавши, він сів. Метр Ляпуент, своє чергою, вийшов наперед і, гордий за ті аргументи, що в нього були, виголосив коротеньку промову, наголошуючи на конкретних пунктах, на яких базувалися докази невинуватості його клієнта. Коли адвокат закінчив говорити, Пламандон звернувся до присяжних, пояснюючи їм, яким чином судити, чи заслуговують довіри свідки, особливо щодо надійності останнього.

— Тепер, — сказав він на завершення, — ідіть. Після обговорення ви повідомите нам ваш вердикт, який має бути одностайним.

Дванадцять чоловіків підвелися й вийшли із зали, за ними пішли суддя й секретар.

Толя підійшов до Олени.

— Я скучаю за тобою і за Віталієм, — проказав він за допомогою рук.

— Ти справжній супергерой! — відповіла Олена, користуючись тією самою мовою. — Дякую, що прийшов урятувати мене. Я переконана, що Віталій пишається тобою на Небесах.

Глухонімий хлопчик невпевнено посміхнувся, в його очах стояли сльози. Олена обійняла його. Цей дванадцятирічний хлопчина, замурований у тиші, щойно розкрив усім таємницю, про яку знав тільки він і Ганс Фрайман. В той час, коли вони розважалися, вивчаючи жестову мову, Олена не знала, що кожне вивчене тоді слово одного дня стане її перепусткою на волю. Притискаючи його до свого серця, у неї було відчуття, що вона водночас обіймає й Віталія. А потім вона подивилася на Александра, який схвильовано дивився на них із лави підсудних. Поліцейський одягнув на нього кайданки й вивів із зали чекати на вердикт.

Ліна підійшла до сина і взяла його за руку.

— Прошу вибачити мене за те, що не сказала правду із самого початку процесу, — звернулася вона до Олени. — Я могла б спробувати пояснити, та мені немає виправдання. Перш ніж наші дороги розійдуться, хочу подякувати за все, що ви зробили для Толі. Сьогодні я розумію, що ваше навчання було більше ніж грою. Мій хлопчик може говорити.

Разом із сином вона підійшла до Миколи, який уже збирався вийти із зали.

Зважаючи на очевидність представлених доказів, усі сподівалися, що обговорення триватиме не довго. Тож майже всі присутні зоставалися на своїх місцях. І справді, за десять хвилин оголосили, що присяжні повертаються.

Усі сіли на свої місця в судовій залі. Александр повернувся на лаву підсудних. І майже відразу ввійшли присяжні й суддя Пламондон. Секретар звернувся до дванадцяти присяжних.

— Месьє, — запитав він у них, — чи готові ви оголосити вердикт?

— Так, — відповів десятий присяжний.

— Хто говоритиме від вашого імені?

— Я.

— Як вас звати?

— Арман Леброн.

— Який ваш вердикт?

— Невинуватий, — проголосив той.

— Месьє присяжні, ви розумієте, що одностайно визнаєте обвинуваченого невинуватим?

— Так, — відповів Леброн від імені усіх.

— Дякую, — сказав їм суддя Пламондон. — Месьє присяжні, ви вільні.

Потім звернувся до Александра.

— Мосьє Лявальєр, ви вільні.

Не чекаючи більше, Александр перескочив через загорожу й побіг до Олени. Він обійняв її й пристрасно притиснув до себе.

— Вільний! Я вільний! Я кохаю тебе, кохаю тебе! — повторював він, божевільний від щастя.

Перш ніж вийти, суддя звернувся до Олени.

— Мадам Ловенець, зважаючи на те, що ми можемо затримати підозрюваного у вбивстві мосьє Петра Тефаняка, ви також вільні.

Александр потиснув руку адвокату, а тоді взяв Олену за руку і повів за собою. Перш ніж вийти із зали, він кинув погляд на своїх батьків, нерухомих у центральному ряді судової зали. Щодня від початку процесу вони приходили на слухання, сиділи один біля одного, об’єднані спільним страхом. Александр зупинився й посміхнувся їм. Їх очі стали добрішими, і він прочитав у них радість, яку вони відчували після такої неочікуваної розв’язки, яка зробила знову вільним їхнього наймолодшого сина. Олена простежила, куди він дивився, й теж їх побачила. Імельда й Едмон були батьками, вони бажали тільки щастя своєму хлопчику. Звичайно, вони хотіли звалити на неї всю відповідальність за горе, що їх спіткало, але вона подумала про свою власну дитину, і подих любові загасив її злість. Ці люди були сім’єю Александра, і вона пригадувала, як він їх любив. Олена хотіла жити в мирі, тому вирішила, що час прощення настав. Вона ввічливо з ними привіталася. Лявальєри відповіли їй сором’язливою посмішкою.

На ґанку палацу Правосуддя Олену й Александра підстерігала зграя журналістів, що чекала, коли