Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

попросив Левка нахилитися (через шум двигунів і чахкання лопатей потрібно було напружуватися, щоб чути один одного).

— Це, щоб ти знав, Віктор Шако, — промовив чоловік, указуючи пальцем на пілота. — Він, як і ти, українець.

Левко кліпнув, а тоді, зважаючи на піднесений настрій сивочолого, вирішив підіграти.

— Без дурні?

— Без дурні, пацан! Чого б то мені тебе обманювати? Віктор народився в Штатах, але його батьки приїхали з України.

Джейсон умовк. Почекавши, Левко наважився озватись.

— Джейсоне!

— Га?

— Можна дещо запитати?

— А якщо я скажу «не можна», то ти, типу, не питатимеш?

Хлопець попервах схотів витиснути із себе мляву посмішку, та вчасно схаменувся, згадавши вранішню лекцію…

(ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую!)

…і вирішивши, що панібратські загравання можуть погано скінчитись.

— Ні, сер, не питатиму.

Офіційна відповідь протверезила Джейсона, й він начепив на обличчя звичну зневажливо-глумливу маску.

— Валяй, українцю.

— Це ви підвісили біля нашого табору мертвяка?

Секунду чоловік стримувався, а потім зморшки довкола очей затанцювали й із рота порснув нестримний регіт.

— Ха-ха-ха-ха-ха!

— Чому ви смієтеся? — Левко пожалкував, що спитав.

— Ха-ха-ха! — з язика злетіли тонкі цівки слини й упали на підборіддя. Джейсон витер їх долонею й лише потому припинив реготати. — Ти, мабуть, думаєш, ніби ми якісь психи, що завалили нещасного негра, тільки щоб налякати студентів? — загалом він був недалеким від істини: Левко саме так і думав. — Чорт, Лео, невже я схожий на ідіота?

«Ви схожі на дуже небезпечного ідіота, який не далі як позавчора хотів зламати ногу моєму приятелеві просто тому, що той невчасно розтулив рота».

— Ні.

— Якщо ти справді хочеш знати, то так: це ми підкинули вам ніґера, — Х’юз-Колуман двічі пирхнув, не стримався й знову загоготав. — А що, гарно вийшло? Ви ж там наваляли в штани від страху, ге?

Хлопець скулився, згадавши, як побачив понівечену чорну голову з виваленим язиком у промені Семенового налобника.

— Збіг обставин, — сказав чоловік. — То був Ерл Лембе, працівник, який відповідав у нас за водогін та електрику. Ерл помер 10 серпня, трохи більше ніж за добу до того, як ми його вам… показали, хе-хе.

— Чому? — занімілими губами витиснув Левко. Щелепа в місці, де вибили зуб, досі боліла.

— Що «чому»? Чому помер чи чому показали? — Джейсон насупився, міркуючи, як би краще пояснити. — Ерл мав камені в жовчному. Якщо камені маленькі, людина може жити, не підозрюючи про їхню наявність, лише зрідка, після порядної трапези, відчуваючи біль у правому підребер’ї. На жаль, камені в Ерла були великими. Тижні два тому один із камінців перекрив канал, яким жовч надходить до черевної порожнини; Ерл їв, печінка виробляла жовч, а та, не знаходячи виходу, накопичувалась у жовчному. Їжа не перетравлювалася, печінка вижимала ще більше жовчі, яка, відповідно, ще більше тиснула на стінку міхура. Спитаєш у Ірландця, бо я не пам’ятаю, він скаже, яких величин досягає тиск жовчі в жовчному. Якби такий тиск прикласти до очних яблук, вони повистрелювали б на три метри з очниць. Круто, ге? Словом, Ерлу боліло. Ерл землю гриз від болю. Ірландець почав колоти йому наркотики, й це на якийсь час знімало біль, але не вирішувало проблеми: камінь не проходив. Почалося запалення, жовчний міхур наповнився гноєм і болів уже так, що бідоласі не допомагав навіть героїн. Зранку 10-го гній прорвав стінку жовчного, вилився у порожнину між органами, й до обіду Ерл Лембе врізав дуба, — чоловік плямкнув губами, як дитя над зламаною іграшкою. — Ввечері ми з Амаро придумали, як із користю розпорядитися тілом Ерла. Для ліпшого ефекту Роджер виламав йому нижню щелепу, після чого Луїс і Боб уночі приволокли тіло до вашого табору… Як бачиш, збіг обставин, — повторив Х’юз-Коулман, — якби Ерл умер на день раніше, ми б, напевно, просто його поховали, якби протягнув іще два дні, ти мав би приємність побувати на його похороні.

Левко притисся до ілюмінатора, даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову, й не зауважуючи, як цей порух зрозуміє Джейсон.

— Здогадуюся, що в тебе на думці, — вів далі сивочолий, — але не раджу сприймати ситуацію чорнішою, ніж вона є насправді. Ерл Лембе розумів, на що йшов. У контракті, що його підписав кожен учасник проекту, передбачено окремий пункт про те, що в разі смертельного поранення, тяжкої травми чи хвороби, що становитиме загрозу для життя, на професійну й невідкладну медичну допомогу йому розраховувати не варто. Так, я знаю, що Ерла можна було врятувати, провівши просту операцію з видалення каменів із жовчного міхура, зараз їх роблять навіть без розтину черевної порожнини, та я не міг завезти його до хірурга в Куско й тим самим ризикувати всім проектом. Так само я не маю змоги втримувати в гарнізоні Паїтіті операційну на всі життєві ситуації. Це надто дорого. Лембе було відомо про камені в себе під ребрами та про те, що в разі загострення хвороби стане кепсько, та однаково він підписав контракт. Хай яким жорстоким ти вважаєш моє рішення, я діяв згідно з домовленостями. Все по честі, Лео.

«Цікаво, а в угоді було вказано, що після смерті Ерлові вирвуть щелепу, а його самого повісять на дереві для відлякування чотирьох дурнуватих студентів, які приперлись у джунглі з іншого кінця світу?» — зі злістю подумав хлопець.

Джейсон відхилився до лівого борту, глянув у вікно та просяяв.

— О, здається, прилетіли.

Левко відчув, як вертоліт сповільнився, завис над землею та почав неквапом обертатися навколо вертикальної осі, вишукуючи місце для посадки. Вони знижувалися під кряж, який півмісяцем випинався з пустелі, в найвищій точці підносячись над плато на тридцять п’ять метрів. Левко встиг розгледіти, що за кряжем простягається неходжена пустка, а потім огляд закрила пелена здійнятої лопатями куряви. Менше ніж за півхвилини колеса гелікоптера торкнулися землі.

Першими, не чекаючи, поки осяде жовто-сіра пилюка, з Мі-17 вискочили стрільці. Притискаючи гвинтівки до грудей, ґевали метнулись урізнобіч від вертольота кроків на двадцять, обстежили пустелю в біноклі й тільки потому дозволили вийти іншим.

Джейсон потягувався, розминав ноги. Перуанець тупцяв осторонь, очевидно почуваючись некомфортно далеко від джунглів і своїх побратимів. Штурман Джим Ломбарді та 2-й пілот Гордон Лі Купер, виждавши зупинки лопатей, заметушилися довкола вертольота.

Левко зіскочив на землю й умить відчув, як пилюка в’їдається в очі. Він закашлявся й узявся швидко кліпати, що, втім, лише посилило різь.

До хлопця наблизився Джейсон, недвозначно побрязкуючи сріблястими наручниками.

— Я можу тобі довіряти, Лео? — Джейсон говорив дивним тоном, як ніби запрошував Левка до втечі. «Давай, Лео, давай, чувак, ти ж