Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

відчуватиме, що її фантазії є небезпечними й деструктивними. Фройд наполягав на тому, що еротичне перенесення є джерелом цінної інформації. Він навіть дібрав вишукану метафору: відмова досліджувати еротичне перенесення подібна до спіритичного сеансу, під час якого духа відпускають назад, ні про що не запитуючи.

Ернест трохи прийшов до тями, дізнавшись, що більшість психотерапевтів, які мали стосунки з пацієнтками, стверджували, що вони пропонували їм виключно любов. «Насправді це не любов, — зауважували численні спеціалісти, — а одна з форм сексуального насильства». Подібно до нього, більшість психотерапевтів, які мали стосунки з пацієнтками, вважали, що це жорстоко — позбавляти сексу пацієнтку, яка так цього хотіла й потребувала!

Інші автори припускали, що інтенсивне еротичне перенесення не триватиме довго, якщо психотерапевт цьому не сприятиме — звісно, несвідомо. Відомий психоаналітик радив проаналізувати своє сексуальне життя й переконатися, що «бюджет лібідо й нарцисизму є задовільним». На думку Ернеста, порада була слушною, тож він вирішив скористатися нею, відновивши стосунки зі своєю давньою знайомою Маршою. Їхні стосунки не були надто пристрасними, однак у сексуальному плані вони цілком задовольняли одне одного.

Ернеста турбувала ідея «несвідомого сприяння». Цілком імовірно, що він певним чином повідомляє Каролін про свої хтиві думки, і це її спантеличує, адже вона отримує абсолютно протилежні вербальні й невербальні сигнали.

Ще один психіатр, чию думку він поважав, зауважував, що провідні психотерапевти часто вдаються до сексуальних стосунків із пацієнтками, бо розчаровані власною неспроможністю їх вилікувати, бо їхня віра в себе як у всемогутніх цілителів похитнулася. Це аж ніяк не про нього, подумав Ернест, але він чудово знав, про кого йшлося — Сеймур Троттер! Що більше він думав про цього психотерапевта: про його самовпевненість, те, що його неабияк тішив власний образ «останньої надії на порятунок» і він щиро вірив, що може вилікувати будь-якого пацієнта, то більше розумів, що ж насправді сталося між Сеймуром та Белль.

Ернест звернувся по допомогу й до друзів, зокрема до Пола. Про те, щоб поговорити з Маршалом, він навіть і не думав. Його реакція була передбачувана: засудження, звинувачення в тому, що Ернест вийшов за межі традиційних методів лікування і нарешті вимога припинити будь-яке спілкування з пацієнткою та пройти повторний курс психоаналізу.

Крім того, їхнє спілкування припинилося. Минулого тижня Ернестові довелося припинити супервізію через низку цікавих подій. Півроку тому Ернест почав працювати з новим пацієнтом — Джессом, який зненацька відмовився від послуг психотерапевта, якого відвідував понад два роки. Коли ж Ернест поцікавився, що змусило його так вчинити, Джесс розповів про конкретний інцидент.

Одного дня невтомний бігун Джесс тренувався в парку «Золоті ворота» і помітив, що за віттям японського плакучого клена коїться щось дуже дивне. Наблизившись, він побачив дружину свого психоаналітика в пристрасних обіймах буддійського ченця, закутаного в традиційний одяг шафранового відтінку.

Він не знав, що робити. Жодних сумнівів — то була дружина його психотерапевта: Джесс відвідував курси ікебани, а вона була відомою майстринею школи Соґецу, найбільш інноваційного закладу з-поміж усіх традиційних шкіл. А ще вони двічі бачилися на конкурсах, присвячених мистецтву ікебани.

Що він мав робити? Попри те, що його психотерапевт спілкувався досить формально й відсторонено і Джесс не був до нього надто прихильним, він усе-таки був компетентним і порядним спеціалістом, який добряче йому допоміг. Саме з цієї причини Джесс не хотів завдати йому болю, розповівши правду про його дружину. З іншого боку, чи можна було продовжувати психотерапію, приховуючи таку таємницю? На думку Джесса, він міг зробити тільки одне — припинити лікування у зв’язку з певними проблемами в розкладі.

Водночас Джесс усвідомлював, що потребує психотерапевтичного лікування, тож за порадою сестри, клінічного психолога, звернувся по допомогу до Ернеста. Джесс народився в одній із багатих родин Сан-Франциско, яка мала й багату історію. Його батько був амбітним банкіром і планував передати бізнес синові, однак той ріс справжнім бунтарем: його вигнали з коледжу, він два роки бив байдики, а також був залежним від алкоголю й кокаїну. Після болісного розриву з дружиною, у шлюбі з якою Джесс прожив п’ять років, чоловік поволі почав збирати своє життя докупи. По-перше, погодився на шпиталізацію до клініки, де мав пройти відновлювальну програму, відмовившись від шкідливих звичок; відтак курси з ландшафтного дизайну, яким він справді захоплювався; і нарешті два роки психоаналізу з Маршалом та відновлення фізичної форми за допомогою регулярних пробіжок.

Протягом перших шести місяців Джесс неодноразово пояснював, чому відмовився від співпраці з попереднім психотерапевтом, однак відмовлявся називати його ім’я. Сестра частенько розповідала йому, що психотерапевти обожнюють пліткувати одне про одного. Минали тижні, врешті-решт Джесс почав довіряти Ернестові, і одного дня в нього таки вихопилося це ім’я: Маршал Стрейдер.

Ернест був приголомшений. Тільки не Маршал Стрейдер! Тільки не його «непохитна скеля»! Перед Ернестом постала та сама дилема, що й перед його пацієнтом. Він не міг сказати Маршалові правду, бо ж ішлося про дотримання конфіденційності, — і водночас не міг продовжувати супервізію, знаючи такий «пекучий» секрет. Утім, він не надто цим переймався, оскільки вже давно планував припинити заняття з супервізором, тож зізнання Джесса просто допомогло йому зробити цей крок.

Страшенно хвилюючись, він повідомив про своє рішення Маршалу:

— Маршале, я вже давно відчуваю: час перерізати пуповину. Ви пройшли зі мною довгий шлях, і тепер, у віці тридцяти восьми років, мені треба покинути «батьківський дім» і розпочати самостійне життя.

Ернест гадав, що Маршал усіляко цьому опиратиметься. Він навіть знав напевне, що той йому скаже: спершу наполягатиме на тому, аби проаналізувати, що спонукало його до раптового припинення супервізії. Відтак його, поза сумнівом, зацікавить, коли саме Ернест вирішив це зробити. А щодо патетичного прагнення самостійного життя — о, Маршал умить із ним розбереться! Звісно, він скаже, що це черговий прояв «юнацького іконоборства», і, можливо, припустить, що така спонтанність свідчить про брак зрілості й потреби в самопізнанні, які є вкрай необхідними для вступу до Інституту психоаналізу.

На диво, Маршал нічого не зробив — він чомусь мав виснажений і байдужий вигляд. А тоді без особливого ентузіазму зауважив: «Може, й ваша правда — саме час. Ми завжди можемо повернутися до співпраці в майбутньому. Нехай щастить, Ернесте! Мої найкращі побажання!»

Почувши ці слова й завершивши супервізію, Ернест не відчув полегшення — натомість почувався спантеличеним. І, поза сумнівом, розчарованим. Він волів би, щоб Маршал його засуджував, бо така байдужість аж ніяк не надихала.

Ернест півгодини читав довжелезну статтю про сексуальні стосунки між психотерапевтом і пацієнткою, що її надіслав йому факсом Пол. Дочитавши, він вирішив зателефонувати другові.

— Дякую за «офісних Ромео й закоханих лікарів»! Господи, Поле!

— Ага, бачу ти отримав мій факс.

— На жаль, так.

— Чому ж «на жаль», Ернесте? Стривай, хочу перевести дзвінок на радіотелефон і зручно вмоститися в кріслі. Маю передчуття, що наша розмова буде просто-таки легендарною. Гаразд… запитаю знову — чому «на жаль»?

— Бо йдеться аж ніяк не про «офісного Ромео». Ця стаття принижує дещо дуже цінне, те, про що автор і гадки не має. Банальні фрази можуть легко перетворити вишукане на вульгарне!

— Це ти так гадаєш, бо бачиш усе зсередини, ти до цього близький. Та було б непогано, щоб ти зрозумів, як це