Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

виглядає зовні. Ернесте, я хвилююся за тебе відтоді, як ми востаннє бачилися. Почуй себе: «Треба бути відвертим, любити пацієнтку, зважати на те, що вона прагне дотиків, бути досить гнучким, аби забезпечувати той рівень близькості, якого вона прагне в психотерапії!» Я гадаю, що ти перевищуєш швидкість на слизькій дорозі! І мчиш назустріч серйозним проблемам! Послухай, ми ж давно знайомі, і ти чудово знаєш, що з самого початку я висміював ортодоксальних фройдистів, чи не так?

Ернест гмикнув на знак згоди.

— Та коли їхній ґуру зауважив: «Ми не знаходимо об’єкт любові, а віднаходимо його», у цьому щось таки було. Пацієнтка розбурхала у твоїй свідомості щось особливе… те, що сформувалося раніше, — можливо, дуже давно.

Ернест мовчав.

— Гаразд, тоді відгадай загадку: яка жінка безумовно обожнювала кожнісіньку молекулу твого тіла? Маєш три спроби!

— О ні, Поле. Ти ж не збираєшся знову торочити нісенітниці про мою матір? Я ніколи не заперечував того факту, що мав дбайливу матір. Завдяки їй перші роки мого життя були чудовим стартом; у мене розвинулася базова довіра — імовірно, саме з дитинства і «проростає» прагнення до відвертості й чесності. Але вона не була гарною матір’ю, коли я почав жити окремо; вона до самої смерті так і не змогла пробачити мені те, що я її покинув. Отже, до чого ти ведеш? Що на світанку свого життя я, жовтороте каченя, отримав своєрідне тавро і з того часу невпинно шукаю свою матір-качку? Хай навіть так, — вів далі Ернест, знаючи ці рядки напам’ять, бо вони з Полом не вперше торкалися цієї теми, — я погоджуюся з тобою. Частково! Однак із твого боку це чистісінький редукціонізм: виходить, що я дорослий, який і досі прагне віднайти матір, яка все йому пробачає. Це повне лайно! І я, і всі інші люди набагато глибші, аніж ти гадаєш. Як і вся галузь психоаналізу, ти припускаєшся помилки, забуваючи, що стосунки можуть існувати тут і тепер — вони реальні, на них не впливає минуле, вони є тією миттю, коли дві душі торкаються одна до одної… на них швидше впливає майбутнє, аніж спогади з раннього дитинства. Це «те, чого ще немає» — те, що приготувала доля. Це наше товариство, те, як ми гуртуємося, аби вистояти у складних екзистенційних життєвих ситуаціях. І така форма стосунків — чистота, розуміння, взаємність, рівність — для нас є справжнім спасінням. Це найпотужніша сила, що допомагає нам зцілювати.

— Чистота? Чистота?! — Пол надто добре знав Ернеста, аби ораторські здібності останнього змусили його образитися чи відволіктися. — Чисті стосунки? Якби вони були «чистими», я б до тебе не прискіпувався! Ернесте, ти починаєш божеволіти через цю жінку! Заради Бога, просто визнай це!

— Асексуальні обійми наприкінці сеансу — ось і все. І я це контролюю. Так, зринають певні фантазії, я це визнаю. Але я тримаю їх у «країні фантазій».

— Б’юся об заклад, твої фантазії разом із її фантазіями вже злилися у вологому менуеті в оцій-от «країні фантазій». Ернесте, скажи правду і заспокой мене. Більше нічого? А коли ви сидите поряд на кушетці? Може, траплявся «невинний поцілунок»?

Раптом Ернест згадав, як гладив ніжне волоссі Каролін, коли вона сиділа, притулившись до нього. Але він знав, що Пол цього не зрозуміє і знову зведе все до вульгарності.

— Ні, це все. Жодних інших контактів, Поле, повір мені. Психотерапія, яку я проводжу з цією жінкою, ефективна. Я все контролюю.

— Якби я справді в це вірив, то й не розпитував би. У цій жінці є дещо… і я ніяк не можу зрозуміти… Вона щоразу приходить на сеанс і починає своє «полювання» — попри те, що ти чітко окреслив межі. Чи принаймні так гадаєш. Звісно, ти просто красунчик, жодного сумніву. Чи хтось здатен встояти перед твоєю апетитною дупкою? Але йдеться про інше: я переконаний, що ти несвідомо її спонукаєш… хочеш пораду, Ернесте? Раджу тобі припинити це. І то негайно! Порадь їй звернутися до жінки-психотерапевта. А ще припини свій експеримент із «самовикриття»! Або «відкривайся» пацієнтам-чоловікам, принаймні поки що!

Поклавши слухавку, Ернест почав ходити кабінетом. Він завжди був відвертим із Полом, але цього разу фактично збрехав йому, через що почувався самотнім. Щоб відволіктися від гнітючих думок, він почав переглядати пош­ту. Щоб поновити страхування від випадків зловживання службовим становищем, Ернест мав заповнити анкету, в якій було чимало запитань з приводу його стосунків із пацієнтами, сформульованих неабияк чітко. Чи торкався він пацієнтів? Якщо так, то в який спосіб? І жінок, і чоловіків? Як довго це тривало? Якої частини тіла пацієнта він торкався? Чи він коли-небудь торкався таких частин тіла, як груди, сідниці, чи інших інтимних місць? Ернестові страшенно кортіло пошматувати той аркуш, однак він не наважувався. Настали часи судових позовів, тож працювати без подібної страховки не ризикував жоден психотера­певт. Ернест знову взяв анкету і ствердно відповів на запитання «Чи торкалися ви пацієнтів?» А на запитання «У який спосіб?» відповів: «Виключно рукостискання». Решта запитань отримали заперечні відповіді.

Відтак він розкрив карту Каролін, аби підготуватися до сеансу. Однак подумки повсякчас повертався до розмови з Полом. «Порадити Каролін звернутися до жінки-психотерапевта? Вона на це не пристане. Припинити експеримент? Навіщо? Він триває; цей процес так просто не спиниш. Відмовитися від відвертості з пацієнтами? Ніколи! Правда привела мене сюди, вона ж мене звідси й виведе!»

  Розділ 20

У п’ятницю ввечері, перш ніж замкнути свій офіс, Маршал кинув оком на речі, які він так обожнював. Усе було на своєму місці: у полірованій шафці з рожевого дерева виблискували келихи для шері з вигнутими ніжками, скляні скульптури та «Золоте кільце часу». Утім, ніщо не могло покращити його похмурий настрій чи допомогти позбутися клубка, що стояв у горлі.

Зачинивши двері, він на мить зупинився й спробував проаналізувати тривогу, що його охопила. Звісно, він нервувався не тільки через майбутню зустріч із Шеллі в «Avocado Joe’s» за три години — хоч, бачить Бог, він таки добряче нею переймався. Ні, йшлося про зовсім інше — джерелом його тривоги була Адріана. На початку тижня вона знову не прийшла на сеанс і не зателефонувала, щоб попередити про це. Маршал геть розгубився. Щось тут не те: добре вихована жінка такого соціального статусу просто не може так поводитися. Він виплатив собі ще двісті доларів із тих грошей, що їх залишив Пітер, — і цього разу зробив це без жодних вагань. А тоді зателефонував Адріані й залишив прохання якомога швидше з ним зв’язатися.

Можливо, він припустився помилки, погодившись працювати з нею, хай навіть недовго. Імовірно, вона значно більше переймалася шлюбними питаннями, не озвучуючи свої тривоги Пітеру, їй було незручно обговорювати їх із Маршалом. Зрештою він був колишнім психотерапевтом Пітера, той йому платив, і тепер вони разом інвестували у спільний проект. Утім, що частіше Маршал про це думав, то дужче переконувався, що він таки припустився помилки. Він нагадав собі, що в цьому й полягала проблема порушення певних меж: коли йдеш слизьким схилом, кожний наступний крок стає дедалі небезпечнішим.

Минуло три дні — і жодної реакції з боку Адріани на його дзвінок. Зазвичай Маршал більше не телефонував пацієнтам, але цього разу він відімкнув двері, повернувся до офісу та знову