Читати книгу - "Вибрані романи"

Я не в тому віці, щоби вилікувати себе. І якщо мені погано, то ти повинен шанувати мене. Послухай, Абелю, ти спаскудив мою молодість, ти переслідував мене все життя...

— Я?

— Так, ти, ти.

— Я цього не знав.

— Не прикидайся. Ти завжди мене зневажав...

— Послухай-но, якщо ти й далі таке базікатимеш, то я піду, бо мені й справді стає погано від твоєї маячні. Тобі краще, ніж будь-кому, відомо, що я неспроможний слухати такі дурниці. Іди до божевільні, нехай тебе там доглядають або лікують, і дай нам спокій.

— Ти ж не станеш заперечувати, Абелю, що ти забрав у мене Елену, щоби посміятися з мене, щоби принизити мене...

— А хіба ти не мав Антонію?..

— Антонія тут ні до чого. Ти мене зневажив, ти кинув мені виклик, ти поглузував із мене.

— У тебе негаразд із тямкою, повторюю тобі, Хоакіне, негаразд із коліщатами...

— У тебе гірше.

— Зі здоров’ям тіла у мене справді справи кепські. Знаю, що жити мені залишилося недовго.

— Не надто довго...

— Он як! То ти бажаєш мені смерті?

— Ні, Абелю, ні, я цього не сказав, — і в тоні Хоакіна зазвучали ноти жалібного благання. — Іди геть, іди звідси, іди жити кудись-інде, залиш мене з ним... не забирай його в мене... в ім’я того, що тобі лишилося прожити.

— В ім’я того, що мені лишилося прожити, залиш мене з ним.

— Ні-ні, ти отруїш його своїми хитрощами, ти відірвеш його від мене, ти навчиш його зневажати мене...

— Брехня, брехня і ще раз брехня! Він ніколи не чув од мене й ніколи не почує чогось зневажливого про тебе.

— Досить того, що ти підлещуєшся до нього.

— І ти думаєш, якби я пішов, якби перестав із ним зустрічатися, то він полюбив би тебе? Ні, Хоакіне, тебе навіть, якщо хочеш, полюбити не можна... Ти сам відштовхуєш від себе людей...

— От бачиш, от бачиш...

— І якщо дитина не любить тебе так, як ти хотів би, щоби вона тебе любила, не люблячи інших або більше, ніж їх, то це тому, що вона передчуває небезпеку, тому що вона боїться...

— І чого ж вона боїться? — запитав Хоакін, збліднувши.

— Заразитися твоєю поганою кров’ю.

І тоді Хоакін підхопився на ноги, блідий, як смерть, наблизився до Абеля і схопив його за горло обома руками, наче двома пазуристими лапами, видихнувши:

— Бандит!

Але відразу й опустив їх. Абель скрикнув, притиснув руки до грудей, видихнув: «Помираю!» — і випустив дух. Хоакін сказав собі: «Напад стенокардії. Від цього ліків немає. Йому кінець!»

У цю мить почувся голос онука, який гукав: «Дідусю! Дідусю!», Хоакін обернувся:

— Кого ти кличеш? Якого дідуся ти гукаєш? Мене? — А що малий замовк, сповнений подиву перед містерією, яка йому відкрилася, то Хоакін знову запитав у нього: — То якого дідуся ти кличеш? Мене?

— Ні, я кличу дідуся Абеля.

— Абеля? Ось він... Мертвий. Ти знаєш, що таке смерть? Він мертвий.

Опершись на спинку крісла, в якому помер Абель, Хоакін обернувся до онука й замогильним голосом сказав:

— Так, він мертвий. І вбив його я, я, так, я вбив Авеля-Каїна, твого діда Каїна. Убий мене тепер, якщо хочеш. Він хотів забрати тебе в мене, хотів забрати в мене твою любов. І він її в мене забрав. Він був винний переді мною, він.

І, заплакавши, додав:

— Він хотів украсти в мене тебе, тебе, єдину розраду, що залишалася бідолашному Каїну. Вони не хотіли залишити Каїнові нічого. Ходи сюди, обійми мене.

Хлопчик утік від діда, нічого не зрозумівши, як утікають од божевільного. Він побіг, кличучи Елену:

— Бабусю! Бабусю!

— Я вбив його, це так, — провадив Хоакін, залишившись сам-один. — Але він мене убивав багато разів; він убивав мене впродовж сорока років. Він отруїв дороги мого життя своєю радістю та своїми тріумфами. І хотів украсти в мене внука.

Почувши поквапні кроки, Хоакін опанував себе й обернувся. Увійшла Елена.

— Що тут сталося?.. Що тут відбувається?.. Малий сказав...

— Тут сталося те, що хвороба твого чоловіка знайшла своє фатальне закінчення, — крижаним тоном відповів Хоакін.

— А ти?

— Я не міг зробити нічого. При цій хворобі лікар завжди спізнюється.

Елена подивилася на нього холодним поглядом і сказала:

— Це ти... Твоя робота!

І підійшла, бліда й зі зведеним судомою обличчям, але зберігаючи витримку, до свого мертвого чоловіка.

Розділ тридцять восьмий

Минув рік, протягом якого Хоакін провалився у глибоку меланхолію. Він перестав писати свої «Спогади» й уникав зустрічей з будь-ким, навіть зі своїми дітьми. Смерть Абеля здавалася природним кінцем його хвороби, про яку знала його дочка, але важка й задушлива таємниця нависла над домом. Елена дійшла висновку, що жалобна сукня дуже їй личить, і почала продавати картини, які залишилися після чоловіка. Здавалося, вона відчувала якусь неприязнь до внука. Якому вже народилася й сестричка.

Зрештою, якась невідома й тяжка хвороба уклала Хоакіна в ліжко. І відчуваючи близьку смерть, він одного дня покликав до себе своїх дітей, дружину та Елену.

— Хлопець сказав вам правду, — промовив він. — Я його вбив.

— Не кажіть такого, тату, — благальним голосом попросив Абель, його зять.

— Настав час, коли я вже не можу мовчати й брехати. Я його вбив. Або майже його вбив, бо він помер у моїх руках...

— Це зовсім інша річ.

— Він помер у моїх руках, коли я схопив його за шию. То був наче сон. Усе моє життя було наче сон. А в той день усе відбувалося немов у тяжкому болісному жахітті, з тих, які навалюються на нас перед пробудженням, удосвіта, між сном і неспанням. Я не жив, і не спав... і не прокидався від сну. Я вже не пам’ятаю своїх батьків, вони давно мертві й давно про мене забули. Невже про мене забуде й Бог? Так, либонь, воно буде ліпше, я стану жертвою вічного забуття. Забудьте й ви про мене, діти мої!

— Ніколи! — вигукнув Абель, цілуючи йому руку.

— Облиш мою руку! Вона була на горлі твого батька, коли він помер. Але не залишайте мене зовсім. Моліться за мене.

— Тату, тату! — благальним голосом промовила його дочка.

— Чому я був таким заздрісним,