Читати книгу - "Нафта"

Еринії, з’являється депутат Горлиця з однією зі своїх звичних любок, геть-чисто по-аристократичному увічливий і культурний. Поївши, Карло розплачується й прямує до комірчини, у якій розташовується гардеробна. Кармело немає. Натомість працює нова неемоційна й миршава офіціантка з вимовою, як у провінції Венето. Карло стає зле. У ту хвилину він, аби приховати свою прикрість та трагедію, машинально повертається у бік ресторанної зали — й саме цієї миті він мимохідь зустрічається поглядом з Горлицею. Він і справді саме розмовляє із сусідом по столу, котрий сидить далеко від нього, на чільному місці за іншим столом, тож він майже криком розповідає свій адвокатський дотеп, приділяючи всю увагу застіллю; одначе ніби відірвані від його обличчя й від дійсності, що наразі оточує його, чоловікові очі, котрі наразі мали б сяяти радістю чи хоча б виказувати захоплення, втупилися в нього та у віконце гардеробної, ніби чужі очі, що існують самі по собі, тьмяні, без жодних емоцій. Природно, що в ту мить він промовив: депутат Горлиця знову прийшов сюди й теревенить зі своїми товаришами, що прибули чи то з півночі країни, чи то з півдня. Як роблять деякі дівчата, коли, жваво базікаючи з подружкою, умудряються дивитися просто в очі тому з присутніх, хто їх зацікавив так, ніби ця людина прозора, продовжуючи свою розмову й залишаючись абсолютно й цілковито далекою від того, на кого дивиться. Кармело розуміє це й запам’ятовує цей погляд. Але водночас з тим чоловік усвідомлює, що те, що Кармело немає, — це не мука, це звільнення. Раптова самотність, що охопила його, насправді є саме тимa[209] необхідним для нього станом, щоб світ став належати йому.

Нотатка 65

ЗВІРЯННЯ ЧИТАЧЕВІ

Що ж утримувало Карло від того, щоб пройнятися глибоким болем, який логічно можна було б передбачити після втрати Кармело? Що завадило йому впасти у відчай та розридатися через таку «космічну» втрату?

Аналіз його внутрішнього світу не входить у завдання, яке я на себе взяв (правду кажучи, воно навіть не передбачає, що такий світ існує). Все, до чого я можу вдатися, — це змінити поведінку. Почати моралізаторський аналіз замість того, щоб аналізувати психологічну складову. Адже я всезнаючий провідник цієї історії. Ніхто й ніколи не в змозі розповісти геть усе чи бути цілковито чеснимa[210]: адже існує ще й структурна мафіяb[211], яку за мовчазною згодою визнають у всьому світі. Тим, про що можна казати, керує те, що замовчується; свідченнями керують недомовки, громадянським обов’язком — кругова порука. Лише те, що ґрунтується на тому, що не є формою, створює форму, як таку. Позбавлення форми завжди проектується, розраховується. На жаль, я протиставляю «мовчазній згоді» словесний стиль мого гріха: я не вмію вдавати, що створив тему, загадку. Та сподіваюсь, що уява мого читача, якого я саме зараз прошу повірити моїм звірянням, відтворить її.

Карлові завжди було властиве почуття власності: його прадіди-п’ємонтійці, які спочатку були землевласниками, близько 1850 року створили ткацьке підприємство, використовуючи як працівників дітей, яким не було ще й дванадцяти років, вони, певно, були сиротами і вже хворими, тож їм, звісно, призначили мізерну платню. Але ця прадідівська «ницість» (дід Карло був добродумним католиком), як добре поміркувати, є дрібницеюc[212], адже задовго до того, ще до наполеонівського вторгнення, до Французької революції, за сивої буржуазійної давнини, у численних поколіннях уже заможних пращурів, а може, ще злидарів, завжди вбачали сенс існування лише у власності. Це почуття власності (хай навіть стосовно малесенького наділу, а не земельного угіддя чи ткацького підприємства) було матеріально викарбуване на зовнішності Карло. Його пухке дитяче обличчя, обрамлене білявим, уже поріділим волоссям, що ніби отупіло від хитрого прагнення уникнути нерозсудливих вчинків, формально дотримуватись правил виховання, яке йому дали в дитинстві; незграбне тіло, наче у людини, яка хоч досі пісяє під себе, як дитина-інвалід, але приховує це за вправністю та обізнаністю бойскаута, яка у скрутному становищі вміє вийти сухим із води краще за мужнього й простого пролетаря — загалом, це була зовнішність, яка перетворювала Карло на «телепня» — грубого холопа, вдягненого у занадто широкий для нього сірий костюм та дорогу й якісну сорочку нікому невідомого виробника, — усе це було не чим іншим, як запоною простоти, чесності та дурості, якою огорнули Карло, щоб зберегти й приховати в ньому власницьке єство. Власника, який керує та володарює завдяки привілею, який так глибоко вкорінився у ньому, що він навіть не усвідомлює його. Обов’язок захищати себе, замовчувати почуття провини, як би це мовити, пообрізало всі Карлові почуття. Світ його почуттів був недорозвиненим, скаліченим.

А інший Карло — його сумирний близнюк — був цьому протилежністю. Для того, щоб перейти до крайнощів, йому не потрібна була поступовість, перехід, який втілив би Кармело. До крайнощів зась тим, хто, маючи обтяті та атрофовані почуття, спочатку стають теоретиками, потім шантажистами на практиці, що вимагають «посередніх почуттів», філософії «золотої середини» й, внаслідок цього, — «поступовості».

Я чудово знаю, що в «Містерії», в «Ауто Сакраменталь»[213] поступовість є неприпустимою, як дрібнобуржуазійний елемент, елемент, у якому немає визначеності; не може бути відхилень від головного, які, отже, можна відкласти на потім, розв’язавши згодом. За таких умов причина призводить до наслідку, наслідку логічного й очікуваного. Й у цьому полягає вся велич долі. Помилки, яких припускається заклякла душа, не є трагічними. Як і її сумніви та здатність відчувати в їхній фатальності, хай трагічній, але передбачливій, нагромадження подій, які з нею трапляються.

Карло познайомився з тілом і завдяки йому пізнав, яким буває плотський бік життя. Гаразд. Але справа в тому, що це тіло, тіло, що належало Кармело, жило іншою «якістю життя», у відмінному соціальному всесвіті. Отже, пізнаючи це тіло, вочевидь, він мав ˂ пізнати — у його історичній конкретності — й те життя. Й вочевидь, кохаючи те тіло, мав би любити також і його світ.

Те саме мало статися (а насправді саме так і трапилось) і з другим Карло, для котрого навіть не існувало проблеми крайнощів, і він не вагаючись усвідомлював, до якого неминучого наслідку призведе та чи та причина.

Й наразі для буржуазійного Карло, — котрий хоч і не був тим, кого варто найбільше зневажати серед буржуа, адже він, як ми добре знаємо, був прогресивним католиком, по суті мав мирський склад, був відкритим до емпіричних підходів у просунутій та безсторонній роботі, на відміну від своїх колег, цікавився культурою чи, принаймні, соціологічним боком своєї