Читати книгу - "Том 7"

215
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 180
Перейти на сторінку:
жінкою.

Вона втомлено прижмурила очі.

— Про се неварто говорити,— мовила тихо,— се сюди не йде... він не такий...

— А як він відносився до своєї жінки?

— Здається, прихильно... та... якісь вони були немов чимсь винні одно проти одного. Так се все безглуздо...

Голова одхилилась набік, наче сама собою впала, так в’яло, безсило.

— Ну дограла я ото роль...

— Яку роль? — злякано спитав поет, йому здалось, що вона тратить притомність.

— Яку? Ну, тії ж одвідини «несудженого друга»... А потім вернулась додому і вже якось нічого не думала, не почувала, так мовби мене не стало на світі. То перше було щось не то каяття, не то гордощі, не то надія, а се вже нічого не стало...

Другого дня мені трапилось грати на сцені, ще й п’єса трапилась противна, якась мелодраматична. Ой, які се були тортури! Бувши зовсім мертвою, вдавати якусь пародію на живу людину. Тут уже й «студії» не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла, я вмерла живцем. Се нарешті завважено. Я провалилась. Потім за-хорувала. Та се вже ви самі знаєте.

— І ви більше не бачилися з ним?

— Ні. Навіщо? Все одно... Я виїхала потім... не навмисне, бо й то було однаково... товариство переїхало і я вкупі з ним...

Вона замовкла і немов заснула, західний промінь сонця впав їй на закриті очі, вона не завважила.

Поет сидів тихо і затримував дихання, щоб не зрушити тиші. Промінь затремтів на стіні дрібненькими плямами, потім погас... Актриса помалу одкрила очі...

— Як могли ви полюбити таку мертву, як я?

— Я полюбив вас давно, ще в Харкові.

— А, правда... Се я на Сибір їхала... я тоді була ще живою... Се не гаразд, що я держу вас при собі? — спитала вона якось поважно, наче діловито.

— Ви не держите мене,— сказав поет і похиливсь.

— Так... ви кажете — я ваш фатум. Я вірю. Се буває. Може. Принаймні, поки я ще на світі. Але я хутко вмру, ви будете вільні.

— Тоді й я умру!

Уста її ледве рушились.

— Се так личить казати поетові...

— Ви думаєте, я...

^ — Ні, не думаю, нічого не думаю. Хіба от що: якби він умер, ще тоді, давно, я б досі була вільна і не погасла... А втім, не знаю... Годі про се... Почитайте мені

що-небудь.

— Що ж би?

— Своє, звісно.

Поет нерішуче переглядав свій рукопис і мовчав.

— Скінчіть те, що почали.

— Те?

— Авжеж. Мені так буде добре. Читайте. Почніть спочатку, а то я вас перебила.

Поет поправив своє буйне волосся і почав:

— «Велике, фатальне кохання — се самум...»

Поет розточився в порівняннях, актриса лежала тихо і поволі намотувала пасмо свого темного тьмяного волосся на тонкий блідий палець, намотувала і знов розмотувала, довго-довго...

ВРАГИ

Fiat lux!1

— О господи! да что это за жизнь? И зачем я осудила себя на эту каторгу? — вскричала молодая женщина, в из-неможении отчаянпя бросаясь на кушетку против горя-щего камина.

Ее муж посмотрел на нее с нескрываемым отвраще-нием и продолжал ходить большими шагами из угла в угол. Наконец остановился перед женой и грубо тронул ее за плечо.

— Оставь ты наконец эту драматическую позу, она полояштельно смешна. Сядь толком и поговорим хоть раз в жизни по-человечески.

Она испуганно посмотрела на него, вскочила и села прямо, сложив руки на коленях, однако заметила:

— Какое тебе дело до моей позы? Ведь это самодурство с твоей сторони.

Его передернуло, но он овладел собой.

— Ты говорить, зачем тьі осудила себя на эту каторгу, я мог бы себя то же спросить. Ведь, в сущности, МЫ всегда друг друга...— он хотел сказать «терпеть не могли», но сказал только «мучили». Так не лучше ли...

Она не дала ему докончить.

— О да, конечно, так легче всего: истерзать, измучить, а потом: уходи прочь, ты мне уже не нужна.

— Но что же по-твоему? какой же выход?

В ответ полилось что-то бессвязное, жалобы, упреки, требования, уступки и, наконец, все потонуло в слезах.

— Но что же нас связывает? — заговорил муж, старайсь всеми силами сохранить спокойствие.— Детей у нас нет, материально мы друг от друга независимы, любви...— он натянуто засмеялся,— об этом смешно даже говорить.

— Понимаешь ли ты, что этот смех возмутителен, я не могу больше выносить этого! — и жена стремительно убежала из комнаты, заперлась у себя, и все попытки мужа визвать ее на объяснение или хотя бы просто из комнаты остались тщетны.

Он сел у камина и задумался угрюмо.

Это правда, они всегда друг друга терпеть не могли. G первого знайомства у них все разговоры носили характер спора, всегда переходившего на личную почву. Даже за глаза они отзывались друг о друге не иначе как с на-смешечкой. В странной форме он сделал ей предложение: «Это, конечно, покажется вам смешным, и ато действи-тельно смешно, но — я люблю вас».

— Если вы находите это смешным,— отвечала она обиженным тоном,— то к чему все это, в таком случае,— и она хотела уйти, искренно возмущенная, но когда он удержал ее за руку и спросил, согласна ли она быть его женой, она ответила — да! — потом зарыдала, ушла к себе и не хотела больше видеть его в тот день.

Когда они были женихом и невестой, их присутствие всегда стесняло общество, в котором им случалось находиться вместе. Они перебрасывались самыми обидными, колючими насмешками, упреками, несмотря на своє объ-явленное положение и даже как бы подчеркивая его. Но им никогда не приходила в голову мысль разойтись, им казалось, что возврата уже нет и они с какой-то иронией пошли под венец. А

1 ... 88 89 90 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 7», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Том 7"