Читати книгу - "Том 7"

потом потянулась эта «каторга», как вот она только что сказала.

Погруженный в эти тяжелые воспоминания, он не за-метил, как жена опять вошла в комнату, бледная, но спо-койная с опущенными заплаканными глазами.

— Да, ты прав,— произнесла она неожиданно, так что он вздрогнул,— нам не к чему жить вместе, ведь бессмыс-ленно оставаться вместе, когда ты меня терпеть не мо-жешь.

— Разве я это говорил?

— Да.

— Неправда, ты нагло извращаешь мои слова, как всегда.

— Дело не в словах...

Но он злобно, раздраженным тоном начал доказывать, что это неправда, будто он ее терпеть не может, что это она его всегда ненавидела и терзала.

— Ну, да все равно, мы отравляем друг другу жизнь. Кто бы там не был виноват, это невыносимо. Надо кон-чить эту глупую комедию.

Тут он заметил ей, что если она считает брак коме-дией, то он удивляется, как она может называться поря-дочной женщиной. И наговорив друг другу ужасных по своей неприкрытой жестокости вещей, они разошлись оба по разным комнатам.

И такие сцены повторялись, как припадки сумасше-ствия у безнадежных больных, все чаще и чаще.

Однажды они, утомленные, измученные этой бесплод-ной борьбой, сидели молча, он за книгой, она за работой, избегая заговорить друг с другом, боясь новой бури,— ах, они оба уже так устали от этих бурь.

Вдруг, он поднял голову над книгой и посмотрел на жену. Она сидела, опустив руку с иголкой на колени, и смотрела на него полным слез взором, в котором вместо обычной ненависти светилась глубокая печаль и, казалось, даже нежность.

— О чем ты думаешь? — спросил он и сам удивился, так кротко прозвучали эти слова.

— О том, что мы должны, должны разойтись, да, до-рогой,— она покраснела, выговорив это непривычное слово.

Его глаза вспыхнули, но не злобой, он подошел к ней, взял ее за руку, что-то нежное поднялось в его груди и много, много непривычных слов стенилось в его МЫСЛИ, но он их не сказал. Медленно, кротко и тихо, но тоном не-поколебимого решения он произнес:

— Да, мы разойдемся.

НЕЗАВЕРШЕНІ

ТВОРИ

ФРАГМЕНТИ

ПЛАНИ

[ЖАЛЬ. VI-VII РОЗДІЛИ]

VI

Софія сиділа у своєму будуарі на рожевій канапці. Вона була смутна — ні, не так смутна, як здивована, стурбована і знеохочена. Безпомічний погляд, якась дитяча турбота і безвладно опущені руки — все те надавало Софії вид покинутої дитини. «Що ж се таке? Так хутко все скінчилось? Що ж тепер почати?» — здавалось питав її погляд.

Служниця увійшла і перебила її гадки: «Ясна пані! Княгиня Карабазі. Скажете прийнять?»

— А... княгиня! проси, проси!

За хвилинку княгиня пташкою влетіла до будуара. Кинулась до Софії, стиснула її за обидві руки, притягла до себе і поцілувала, все то сталося якось в одну мить.

— Як я вам вдячна...— почала Софія.

— Oh! chere princesse! 1 — перебила її Карабазі.— Як мене вразила звістка про ваше горе, ви не повірите, як я була вражена. Сьогодні тільки що почався мій прийом, приїздить m-r Anatol і передає мені сю смутну новину. Ах, се мене просто оголомшило спочатку! Так несподівано!.. Натурально, я обертаюсь до m-r Анатоля і кажу йому: «Pardon!» 2 Я не можу, я зараз же мушу навідати cette chere ame!..3 В мінуточку зібралась і — до вас. Як бачите, навіть в домашній сукні,— додала з усміхом Карабазі.

Тут уже Софія стиснула їй руку.

— Княгине! ваша прихильність додала мені сили в біді. Одвідини такого щирого друга...

— О так, щирого друга!..

1 О люба княгине! (франц.).— Ред.

2 Вибачте! (франц.)-— Ред.

3 Цю милу душу!., (франц.).— Ред.

Обидві пані на хвилинку задивились одна на одну з замилуванням. Перша озвалась Карабазі.

— Що ж, chere princesse! 82 як ви думаєте бути? Така зміна в вашому житті...

Софія замість відповіді притулила хусточку до очей.

— Oh, ІІ пе faut pas pleurer, chere amie! 83 — розважала Карабазі.— He плачте, моя дорога! Що робить, се втрата неминуча, безповорітна. Все має свій кінець, ми мусим терпіти... notre sainte religion 84, ви ще молоді...— і полився потік банальних слів потіхи. Софія давно вже перестала плакать і слухала того щебетання de condoleance 85 досить спокійно і терпляче. Далі потік розваги перетік* і пані знов замовкли.— Однак, знов-таки,— почала Карабазі,— як же ви... ні, ні, я не в тім смислі... (Софії хусточка знов почала підноситись) я тільки хотіла спитати, чи маєте ви все потрібне при вашому стані?

— Як то?

— Ну, наприклад], жалобний туалет, карета жалобна...

— Ні, ще не маю.

— Ах, боже! то вам же треба щось думать! О бідна, несвідома дитина! — і Карабазі знов поцілувала Софію. Позвольте мені бути вашою дорадницею.

— Цілком здаюсь на ваше розпорядження, княгине!

Карабазі оживилась зовсім, навіть встала з канапки,

де тільки що сиділа край Софії.

— Eh bien!86 Перша моя рада поїхати і заказати жалобну туалету; з сього ми й почнемо, коли згода ваша.

— Іду за вашею радою,— покірним голоском відказала Софія.

Пані виїхали до кравчині, а потім... потім почалась невпинна їзда від магазину до магазину, від закладу до закладу. Софію се займало і поривало, і її новий стан молодої вдови — та ще в такій чудовій жалобі — починав їй подобатись. А надто ж вона почувала себе вільною, якою уже давно, якою ніколи ще не була. О, сі три дні, се була якась жалобна гарячка! Ні хвилинки незайнятої! Ледве ставало часу приймати visites et lettres de condo-leance !, і при тих візитах, мусимо признати, лице нашої молодої вдови з великим трудом утримувало відповідний випадку смутний вираз.— Надійшов день погребу! Ах! день похорон! qu’il est triste се jour, n’est ce pas!