Читати книгу - "Шлях Абая"

пізньої ночі сидів із своїм другом. Їм було про що поговорити. Абай розпитував, які вісті привезли в Семипалатинськ нові російські засланці. Що діється тепер у Росії? Чи є успіхи в боротьбі фабричних робітників проти хазяїв? Що чути про селянські заколоти? Хто з передових російських людей показав себе, як захисник народу? Які цікаві книжки з’явилися? Що пишуть у журналах? Чи є нові російські поети і письменники? Чи можна дістати їхні книжки в Семипалатинській бібліотеці?

Відповіді Павлова перетворювалися на довгі розповіді про робітничий рух, про літературу, про життя в Росії. У нього була здібність до влучних і злих характеристик людей, що нагадували гострі сатиричні портрети Салтикова-Щедріна. І коли Федір Іванович розвів кілька анекдотичних випадків, що відбулися в канцелярії губернатора, в обласному суді, героями яких були хабарники-чиновники, Абай щиро реготав, бачачи їх, як живих.

У свою чергу, Павлов закидав запитаннями Абая. Чи помітні зміни в житті трудових людей степу, зокрема осілих жатаків, що зайнялися землеробством? Яких форм набирає боротьба бідняків проти степових верховодів — аткамінерів? Його цікавила також і доля степової бідноти, що пішла в місто на заробітки. Як вони там влаштувалися, що дає їм незвична праця? А як з освітою? Чи охоче віддають батьки своїх дітей до російської школи?

Відповідаючи другові, Абай сам приходив до нових думок. Розпитування Павлова мимоволі примушували його замислитися над тим, що раніше проходило повз його увагу. І тепер багато що в житті степу він сам бачив по-новому.

І Абай з дедалі більшою увагою дивився на Федора Івановича. Запитування того показували, якого дбайливого і вірного друга має в цьому російському засланці трудовий люд казахського степу. Іноді Абай вгадував у його словах свої власні думки і дивувався, як міг прийти до них Павлов, живучи в місті, осторонь від степової боротьби.

Тільки на третій день Абай відпустив свого друга до молоді, яка нетерпляче його чекала. Розмова провадилася з допомогою Абіша і Какитая, які перекладали Павлову те, що кажуть йому друзі.

Густий кумис, що добре перебродив, підігрів настрій присутніх. Тут були і Кокпай та Муха. Прийшов сьогодні і Баймагамбет, який ціле літо роз’їжджав по аулах, де він був почесним і бажаним гостем. За останні роки слава про нього, як про чудового оповідача і казкаря, поширилася по всьому степу. На чийому б жайляу, на якому б зимовищі він не з’явився, скрізь його радо зустрічали, запрошували з однієї юрти до іншої, пригощали і просили розповідати романи і казки, почуті ним від Абая.

Іноді він подовгу не повертався до аулу, зовсім не думаючи про дружину і дітей, які залишилися вдома. Абай нетерпляче чекав його повернення, сумував за ним і навіть бурчав на нього, коли вій з’являвся.

І сьогодні, коли Баймагамбет нарешті повернувся до аулу після тривалої відсутності, Абай навіть не відповів на його привітання, мовчки піднявши на нього невдоволений погляд. Довга руда борода, що закривала рот і половину обличчя, надавала Баймагамбетові дуже статечного вигляду. Тільки гострі сині очі, меткі й жваві, видавали його справжню вдачу — мінливу, химерну, як у дитини. Подумавши про це, Абай мимоволі засміявся.

Баймагамбет насторожився:

— Е-е, з чого це ви смієтеся?

У юрті, крім Айгерім і Зліхи, що пригощали їх чаєм, нікого не було, і Абай дозволив собі пожартувати з Баймагамбета.

— Пригадав, що почув якось у тебе в юрті, коли ти тинявся по гостях,— сказав він.— Виявляється, твоя Каракатин не поступиться перед нашими акинами. Підійшов і чую: співає поминальний плач. Я й слова запам’ятав:

Мене рідний батько пестив, милував.

Хвалько ж і обманщик за жінку узяв.

Як вирішив вогнище рідне покинуть,

Для чого ж мене він жаданою звав!

І кинув, рудий волоцюга, сім’ю,

Обмила сльозами я долю свою.

Говорять, що гріх не оплакувать мертвих…

Це вона не тебе, а твоє бурлакування поминала,— сміючись, закінчив Абай і, поглядаючи на спохмурнілого Баймагамбета, лагідно засміявся, трусячись усім тілом.

Айгерім теж не могла втриматися, пирснула і Зліха, одвернувшись до порога. Їхній сміх ще більше розсердив Баймагамбета: як, і жінки глузують?!

— Кажуть, в усіх, хто носить малахай[52], загальна честь, Абай-ага. Невже у вас не знайшлося жодного слова на відповідь?

Абай ще дужче розсміявся:

— Звичайно, знайшлось! Ось що я їй відповів:

Що тобі шаріат? Розвій!

За долю свою порадій!

Каракатин, чи хоч одну літню ніч

Спав удома чоловік твій? —

прочитав Абай вірші, які щойно спали йому на думку, і закінчив: — Що ти на це скажеш?

— Ну й зробили послугу! Для всіх у вас знайдеться добра порада, а для моєї дружини ви кращого не знайшли?

І, допивши чашку чаю, Баймагамбет поставив її на скатерку денцем догори і враз підвівся з місця, підкресливши цим свою образу. З юрти Абая він пішов прямо до молоді, щоб попросити кого-небудь скласти йому на відповідь вірші. Але висловити своє прохання при Абіші та Павлову посоромився і тепер сидів, байдуже слухаючи інших.

Павлов з цікавістю поглядав на всі боки. Весела молодь, що привітно його зустріла, дуже йому сподобалася. Він уважно розглядав цих нових для нього людей. Всі вони були різні, і кожен привертав до себе його увагу.

Рудобородий, синьоокий Баймагамбет, якого Павлов добре роздивився ще в Семипалатинську, зовсім не схожий на Акилбая; довгастий череп його, великий прямий ніс, сірі очі, світла шкіра, рідка борідка й вуси являли зовсім інший тип. А Какитай — кругловидий, смаглявий, з невеликим кирпатим носом і гострими, блискучими, трохи витрішкуватими очима — так само здавався людиною зовсім іншого племені. Пакизат, прийомна Оспанова дочка, своїм темно-коричневим плоским обличчям, яке пожвавлювали бистрі чорні очі, більше нагадувала калмичку.

Зовсім своєрідними були Абіш і Магаш. Тонкі риси і світла матова шкіра їхніх облич, темні брови, наче вимальовані гострим пензликом, невеликі гарні губи, над якими пробивалися маленькі каштанові вусики, — все це вирізнялось якимось спокійним благородством. А Дармен, з його чорними, аж синіми лискучими бровами, з великими карими очима, горбатим носом, смаглявим обличчям і красивими, коротко підстриженими густими вусами, цілком міг видати себе за представника кавказьких племен.

Ця дивовижна різноманітність типів серед синів одного і того ж народу вразила Павлова, який досі бачив тільки міських казахів.

Магаш і Акилбай повернувся до Гостьової юрти, коли Дармен уже почав нову пісню. Накинувши на плечі чапан і зсунувши набакир малахай, юнак схилився цад столом з домброю в руках. Перед ним лежав розкритий зошит з віршами. Дармен запально, з справжнім натхненням співав недавно закінчену поему про Єнлік