Читати книгу - "Шлях Абая"

та Кебека. Вірші схвилювали Магаша — він відчув у них щирий гнів і глибокий сум. Щоб не заважати Дарменові, він сів біля дверей, слухаючи із захоплюючою увагою кожне слово молодого поета. Так само слухали його і всі присутні в юрті. Абдрахман, нахилившись до вуха Павлова, переказував йому зміст поеми.

Дармен співав довго. Поема наближалася вже до кінця, коли до юрти зайшов Шубар, який приїхав в аул слідом за Єрболом, і спинився біля дверей, не знімаючи пояса і не випускаючи з рук канчука. Пісня все линула широкою хвилею, сповнена гніву, скорботи і натхненної сили:

…Де спокій — марні дні, пісні там сплять.

В скорботі ж час біжить, за рядом ряд,

І перли дум метають, ніби хвилі,

Слова, неначе блискавки, блищать.

…Я бачив смерті лютий чорний зів,

Зібрав я біль і стогін давніх днів.

Зло розкривать і викривать порок

Мені акин — учитель — заповів.

…Я бачив муки батька і дідів,

Минулого я поклик зрозумів.

Я пам’ятаю: бій не жалів дитя,

Що ввечері згасало між горбів;

Коханих плач я чую і тепер,

Із гір луна їм вторить і тепер,

В їх крижаних обіймах я почув

Прокляття — й руки я до них простер.

Я пам’ятаю: мов кабан, жив бій;

З тобою говорю, народе мій!

Абай дав слову міць, а пісні — душу,

В тобі не зникне голос мій дзвінкий.

На прохання Павлова Абдрахман почав докладно перекладати йому прикінцеві рядки поеми. Магаш і Какитай, Муха і Альмагамбет павперебій висловлювали Дар-менові своє захоплення.

Тільки Шубар суворо хмурився. Хоч він не знав усієї поеми, але з нього досить було й того, що він почув. Тицяючи держалном канчука в зошит Дармена, він заговорив холодно, наче виголошував вирок:

— Це не мистецтво, а отрута. Того, чию пам’ять, як святиню, шанує ціле плем’я, пісня взиває бієм-кабаном. Куди ти гнеш? Що патякає твій язик? Ти хочеш, щоб серця людей, які це почують, здригнулися? І навіщо ти кажеш, що таку пісню склав за порадою Абая-ага? У нього й без того багато впливових і запеклих ворогів, а ти хочеш викликати цим нову зливу злості, роздмухати ще дужче полум’я ворожнечі!..

Шубар був старший за інших, мав серед родичів уже більший вплив, і ніхто з молоді не наважився йому відповісти. Тільки Абдрахман, який слухав його, насилу приховуючи роздратовання, не стримався:

— З яким гнівом ви напали на бідного Дармена! Невже його поема так обурює вас?

— Звичайно, обурює! Сьогодні паплюжать поважних біїв, завтра почнуть обливати брудом ханів і султанів, а потім піднімуть руки на закони батьків, на мудрість ісламу! І все це з дурною приказкою: «Правда — у росіян, Кааба — у росіян… Життя і щастя — все у росіян». Куди ми йдемо, нарешті? Куди ведемо і наше покоління, і майбутні? На що ж перетворився й справді цей аул?

Абдрахманові було зрозуміло, що всі ці обвинувачення спрямовані не на Дармена і не на цей аул, а на самого Абая. І, відповідаючи Шубарові, він теж не назвав батькового імені.

— Виходить, по-вашому, цей аул веде народ у прірву? Ні, він шукає для народу вихід з темряви і злиднів! — сказав він і додав з насмішкою: — І чого ви так накинулися на росіян?

Шубар знизав плечима.

— Якщо все російське погане,— насмішкувато вів далі Абіш,— то чому наші степові верховоди упадають перед царськими чиновниками? Ладні на все, тільки б дістати печатку волосного і сісти на спину своїм землякам. Лижуть п’яти у міських властей, а перед народом присягаються у вірності ісламові, звичаям предків! Подвійно брешуть і подвійно утискують народ — і законами старовини, і ім’ям царя. Як же повинен народ називати таких людей?

Абдрахман навіть зблід під обурення.

— Он до чого ти договорюєшся! — загрозливо протяг Шубар.

— А що ж, мені мовчки слухати ваші слова? Ні в Такежана, ні в самого Уразбая ще і в душі нема цього, а у вас такий отруйний наклеп на цей аул уже на язиці!

Гнівні докори Абіша збентежили Шубара. Він не мав наміру відкрито поривати з Абаєм і волів промовчати, щоб не загострювати розмови.

Абдрахман схвильовано говорив далі:

— Так, і цей аул, і я сам, ми кажемо: «Правда — у росіян. Кааба — у росіян». І кажемо правильно. Але у яких росіян? Не у Казанцева і Никифорова, не у губернатора і урядників, а в інших росіян. У тих, хто хоче допомогти нашому відсталому, нещасному народові… Хто принесе в наш темний степ освіту, знання… І самі ми теж повинні допомагати народові зрозуміти, хто у нього друзі і хто — вороги. Треба говорити йому правду про темні сили степу, і Дармен сказав цю правду! Він на вірному шляху!

Шубар, хмуро дивлячись на Абіша, нічого не відповів і вийшов з юрти.

Федір Іванович, вислухавши переклад Абдрахмана, потягся до Дармена і, взявши його за руку, довго її тряс, примовляючи.

— Жакси, Дармен! Жакси, акин, молодець! — І, обернувшись до Абдрахмана, закінчив: — Саме так пісня і повинна говорити правду — сміливо і гнівно!

Абдрахман переклав його слова і додав від себе:

— Отак і народжується новий співець нової епохи. Поет повинен боротися із злом, неуцтвом, з насильством. Від імені народу він виносить справедливий вирок насильникам. Прямо, не криючись, треба висловлювати в пісні гнів і зневагу народу. Кращі пісні поетів ідуть корінням у народ. У них голос совісті народної, вони виявляють його гнів проти біїв, ханів і царів. І такі пісні народ берегтиме, як золото, поважатиме і передаватиме з покоління в покоління!

Павлов теж висловив свою думку:

— Дармен! І ви, Магаш! Навколо вас і зараз кипить боротьба, народжуються приклади відваги. Чому вам не написати б, наприклад, про подвиг Базарали, що стався на ваших очах? Яким розумним, сильним і стійким показав він себе у недавній сутичці жатаків з іргизбаями! Таж він хворий, а знайшов у собі сили керувати людьми, що піднялися на боротьбу!.. В його вчинках я бачу майбутнє вашого трудового народу. Розповісти це людям — найпочесніший обов’язок акина!

Дармен відповів одразу і Абдрахманові, і Павлову.

— Ваші слова глибоко зворушили мою душу,— схвильовано сказав він.— От Шубар обурився зараз, почувши мої вірші про Кенгірбая. Він обурений, як нащадок Кенгірбая. Чому ж мені, нащадкові Кодара, безневинну кров якого пролив Кунанбай, не обурюватися злочином, що згубив мого предка? Ви до речі нагадали мені про це, Федоре Івановичу! А таких героїв, як Базарали, я оспівуватиму з особливою любов’ю і запалом. Я й сам давно задумав написати поему про нього. Адже не тільки з