Читати книгу - "Чорний Загін"

ефекту. Килим повільно наближався до ворожого табору, скидаючи якийсь непотріб.

Щоб створити надійні плацдарми на третьому рівні, повстанцям знадобилася година, і ще одна година, щоб зібрати достатньо людей для подальшого штурму. Шепіт, Пір’їнка, Мандрівник і Ловець товкли їх безжалісно. Щоб вилізти нагору, новоприбулі підрозділи дряпалися по купах тіл своїх товаришів.

Ревун почав кидати свої кулі на табір повстанців. Я сумнівався, що там ще хтось залишився. Всі вони були на шматку пирога; чекали своєї черги, щоб ринути на нас.

Фальшива Біла Троянда сиділа на коні біля другого рову, вкрита сяйвом і оточена членами нової ради повстанців. Вони стояли, мов вкопані, діючи тільки тоді, коли Поневолені використовували магію. Проте, проти Ревуна, вони не зробили нічого. Мабуть, не могли нічого вдіяти.

Я зиркнув на Капітана, який явно щось задумав… Він шикував вершників вздовж піраміди. Ми дійсно готувалися до атаки по схилу! Повний ідіотизм!

Голос в моїй голові сказав: Не бійся, мій вірний. Я поглянув на Леді. Вона обкинула мене холодним, королівським поглядом. Я повернувся назад до битви.

Довго це не потриває. Наші війська відклали луки й покинули важке озброєння. Вони готувалися. На рівнині вперед рушила ціла орда. Однак рухалися повстанці якось повільно, нерішуче. Хоча в цю мить вони повинні були бігти стрімголов уперед, захлеснути нас, горлаючи увірватися до Вежі перш, ніж закриють ворота…

Ревун з ревом повернувся з ворожого табору. Він гнав в десять раз швидше за будь-якого коня. Я спостерігав, як величезний килим пронісся наді мною, навіть зараз неспроможний вгамувати благоговійний страх. На якусь мить він заслонив собою комету, а тоді полетів далі, в напрямку Вежі. До нас донеслося дивне завивання, такого від Ревуна я ще не чув. Килим легенько пірнув, спробував пригальмувати й щосили врізався у Вежу, в кількох метрах нижче від вершини.

-- Боже, -- пробурмотів я, спостерігаючи, як килим морщиться, спостерігаючи, як люди звалюються з висоти в сто п’ятдесят метрів. – Боже.

В цю мить Ревун помер, або втратив свідомість. А сам килим почав падати.

Я перевів погляд на Леді, яка теж спостерігала. Вираз її обличчя не змінився. Тихенько, голосом, який чув тільки я, вона сказала:

- Доведеться скористатися луком.

Я здригнувся. Протягом секунди в мене в голові миготіли якісь образи, сотня образів, надто швидко, щоб щось з них зрозуміти. Здавалося, що я натягував лук…

Її охопила лють. Лють настільки всепоглинаюча, що мене затрусило від самої думки про неї, хоча я й знав, що спрямована вона не проти мене. Визначити її об’єкт було неважко. Причиною загибелі Ревуна були не ворожі дії. Залишався тільки один Поневолений, який міг бути відповідальним. Ловець Душ. Наш колишній ментор. Той, хто використав нас у своїх інтригах.

Леді пробурмотіла щось. Не впевнений, що я добре почув. Було схоже на:

-- Я дала їй всі шанси.

-- Ми не мали з цим нічого спільного, -- прошепотів я.

-- Гайда.

Вона торкнулася коліном коня. Той скочив через край. Я кинув розпачливий погляд на Капітана і погнав за нею.

Вона мчала вниз по схилу з такою ж швидкістю, як перед тим Пір’їнка. Здавалося, мій кінь вирішив не відставати.

Ми летіли в напрямку натовпу людей, які пронизливо кричали. Вони зосередилися навколо фонтану зеленавих ниток, що здіймалися і розліталися з вітром, вбиваючи як повстанців, так і наших. Леді не звернула вбік.

Ловець Душ кинувся втікати. Друзі й вороги намагалися забратися йому з дороги. Його оточувала смерть. Він налетів на Мандрівника, скочив, скинув його з коня, сам всівся на його місце, зіскочив вниз на другий рівень, продерся крізь ворогів, з’їхав на рівнину й помчав, як шалений.

Леді скакала по второваній ним стежці, її темне волосся розвівалося на вітрі. Я гнався за нею по п'ятах, в мене запаморочилася голова, проте я не міг нічого вдіяти. Ми досягли рівнини на відстані трьохсот метрів позаду Ловця Душ. Леді пришпорила скакуна. Мій не відставав. Я був впевнений, що якийсь з них спіткнеться об покинуте спорядження чи труп. Проте вони, як зрештою й кінь Ловця, мчали впевнено, немов по біговій доріжці.

Ловець на великій швидкості увірвався до ворожого табору, проминув його. Ми гнали за ним. На відкритій місцевості ми почали скорочувати відстань. Всі три скакуни були невтомними, як машини. Під ногами копит пролітали кілометри. З кожним кілометром ми наближалися на п’ятдесят метрів. Я стиснув лук і припав до кобили. Я ніколи не був надто релігійним, але в цю мить мені дуже кортіло помолитися.

Вона була невблаганною, мов смерть, моя Леді. Я співчував Ловцю Душ, коли вона його зловить.

Ловець Душ мчав по дорозі, що петляла по одній з долин на захід від Чарів. Ми знаходилися недалеко від того місця, де ми відпочивали на пагорбі й зіткнулися з зеленавою ниткою. Я пригадав собі, через що ми проїхали в Чарах. Цілий фонтан цього лайна, і воно навіть не торкнулося нас.

Що там зараз відбувалося? Невже це був якийсь підступ, щоб покинути наших людей на поталу повстанцям? Під кінець стало очевидним, що стратегія Леді вела до максимальних знищень. Що вона хотіла, щоб з обидвох сторін вціліло якнайменше людей. Вона робила генеральне прибирання в хаті. Серед Поневолених у неї залишався тільки один ворог. Ловець Душ. Ловець, який відносився до мене майже добре. Який принаймні раз врятував мені життя, біля Сходів Сліз, коли Буревісниця мала намір вбити нас з Вороном. Ловець, який єдиний серед Поневолених розмовляв зі мною, як з людиною, який принаймні дещо розповів мені про старі часи, який намагався задовольнити мою ненаситну допитливість…

Якого дідька я тут робив? Навіщо летів стрімголов за Леді, в погоні за істотою, яка могла проковтнути мене й оком не моргнути?

Ловець зник за пагорбом, а коли, через кілька секунд, ми теж проминули цю перешкоду – кудись заподівся. На якусь мить Леді пригальмувала, покрутила повільно головою, сіпнула поводи й повернула