Читати книгу - "Вовк-тотем"

кинулися в атаку. Чень Чжень так переймався, що цей недолік зіпсує всі лови, що в нього ледь не зупинилося серце.

Однак саме в цей момент Старий Біліґ підвівся, підняв руку над головою, а потім рвучко опустив її, голосно крикнувши: «Відпускайте собак!», і по довжелезному ланцюгу оточення раптом зазвучали команди: «Ату! Ату! Ату!» Усі, хто тримав на повідку собаку, майже одночасно відпустили один кінець повідка, і більше сотні розлючених собак, уже з червоними від натуги очима, кинулися до вовчої зграї з трьох сторін — сходу, заходу й півдня. Бар, Ерлан і ще кілька найбільших і найсильніших в усьому загоні собак навпростець помчали до вожаків зграї. Слідом за ними й інші собаки, користуючись прикриттям своїх господарів, наввипередки кинулись із диким виттям навздогін в атаку.

Люди знову були вимушені перелаштуватися в ланцюгу оточення і, розмахуючи арканами та спонукаючи коней, помчати слідом за собаками. Швидкі кінські копита здіймали з землі грудки снігу й глини — це майстерні й лихі монгольські вершники-воїни, вигукуючи в ритм із барабанним цокотом копит своє коротке, страшне і вбивче, відоме на весь світ «Гей! Гей! Гей! Гей!», мчали просто на вовчу зграю.

Зграя моментально зупинилася, ошелешена таким потужним натиском. Першим рвучко зупинився ватажок, потім він розвернувся і повів зграю навтьоки до входу в ущелину, де дуже швидко вони приєдналися до іншої зграї, що лишалася там. Пробігши певний відрізок шляху разом, вовки раптом почали розділятися, щоб вирватися з оточення по трьох боках схилу, з усіх сил намагаючись дістатися його вершини й захопити її, щоб звідти продемонструвати свою здатність вести війну в горах — нападати або заходити в обхід з вершини.

Мисливський ланцюг нарешті з півмісяця витягнувся в пряму лінію і щільно закрив вхід до ущелини, а дві зграї вовків виявилися загнаними в пастку, майстерно влаштовану для них Старим Біліґом.

Із засідки в густій траві на верхівці однієї з гір у цій пастці за ситуацією напружено спостерігали голова пасовища Улзій і військовий представник Бао Шуньґуй. Усю територію пастки було звідси видно, як на долоні. Бао Шуньґуй у піднесенні вдарив кулаком по засніженій землі й сказав:

— І хто тільки сказав, що Біліґ завжди заступається за вовків?! Тільки поглянь, він у визначений час загнав таку велику зграю вовків у визначене місце, причому так точно розрахував час — просто диво! Я ще ніколи не бачив такої великої зграї вовків! Будемо вважати, що Старий мене переконав. Слід поклопотатися про нагороду йому від начальства.

Улзій тепер теж міг зітхнути із полегшенням:

— Цього разу загнали 40–50 вовків, а в попередні роки 10–20 уже вважалися успіхом. Біліґ — старий вовчище серед кочовиків Орхонського степу. Щороку, коли на пасовищі організовують лови, якщо не він їх веде, інші мисливці не хочуть і йти. Але цього року вовки загризли цілий табун коней, тож розлютили Старого. — Улзій повернувся до Бата й додав: — Скажи всім, що нікому не дозволено стріляти, навіть у повітря: сьогодні людей багато, ще хтось вистрелить мимо вовка та влучить у людину!

— Я вже повторив їм це не один раз! — відповів Бат.

Конопаси й мисливці позаду схилу були вже на конях, трималися напоготові й тільки чекали наказу. Тут зібралися всі першокласні мисливці на вовків з усього пасовища, їхнє мистецтво їздити верхи, вправлятися з арканом і палицею значно перевищувало звичайних мисливців, і кожен з них мав свої особисті рекорди на рахунок убитих і впійманих вовків. Цього разу вони сиділи на найшвидших і найрозумніших виїжджених конях, які знали, як зубами зупинити здобич, і яких вони зазвичай дуже берегли. Вершники готувалися нарешті випустити всю злість, яка накопичилася в них за загризений табун. Їхні коні давно вже почули гавкіт собак, що долинав із місця ловів, і їм передалося напруження, що виникає перед початком битв. Опустивши голови, вони гризли вудила і, згинаючи ноги, підривали копитами сніг. М’язи на грудях і ногах коней напнулися, а їхні задні ноги скидалися на максимально стиснуту пружину капкана: варто було тільки господареві трохи послабити вуздечку, як кінь миттєво зрушив би з місця. Собаки, яких на повідках тримали мисливці, також були ретельно відібрані з домашніх зграй, найвправнішими у сутичках, кмітливі й сміливі, а також чудово навчені. Хоча вони давно вже почули звуки битви з місця ловів, однак не розкривали своїх пащ, тільки скоса поглядали на господаря, адже кожний з них мав витримку й досвід, загартовані в справжніх битвах.

Улзій і Бат помалу вигнули спини, готуючись віддати наказ.

Вовки зосередили свої головні сили на захопленні північно-західної висоти. У степу, коли потрібно братися вгору й захоплювати вершину, ні люди, ні коні, ні собаки не можуть скласти конкуренцію вовкам, тому фізично витривалі, з потужними легенями степові вовки звикли відриватися від погоні, саме швидко забігаючи нагору. Навіть ті кілька мисливських собак та виїжджених коней, які на рівнині бігали швидше за вовка, як тільки потрібно було бігти вгору по схилу, вже не могли його наздогнати. А вовк, як тільки дістанеться вершини, спочатку трохи передихне, а потім, скориставшись тим коротким проміжком часу, коли переслідувачі його не бачать, обирає найбільш стрімкий і найбільш непомітний шлях у гірських ярах та зморшках і швидко відступає. Зазвичай, коли вершники з собаками дістануться вершини, сірого вже й тінь зникне, а якщо ще й можна буде його помітити, то він уже перебуватиме поза межами досяжності їхніх куль.

Вовки мчали на вершину, майже не збавляючи швидкості, а громіздка «компанія» вершників і собак поступово відставала. В авангарді вовчої зграї йшли декілька швидких вовків, а ватажок і декілька дебелих вовків, залишалися трохи позаду і збоку авангарду. Улзій, вказуючи на великого вовка з сіро-білим хутром на грудях і шиї, сказав Бату:

— Це — вожак! Це саме він повів зграю на вбивство табуна, тож лишаю його тобі. Починаймо!

Зграя була вже