Читати книгу - "Вовк-тотем"

ти в них поцілиш? Та й собаки як слід не розгледять вовків. Сірі тільки шугонуть на всі чотири боки — і все пропало. Тож на лови потрібно виходити в другій половині ночі, щоб прийти на місце до світанку, а коли небо почне світлішати — узяти зграю в кільці.

Праворуч і ліворуч постійно з’являлися світлові сигнали від ліхтариків, тож Біліґ стояв на стременах, і, тримаючись однією рукою за луку сідла, другою роздавав на обидва боки бригадирам якісь накази. Його сигнали були то довгими, то короткими, то горизонтальними, то вертикальними, могли також складати то хрест, то коло, і зміст цих сигналів мовою світла був достатньо складний. Ланцюг мисливців у формі півмісяця напружено, але впорядковано і впевнено просувався вперед; люди кричали, коні іржали, собаки гавкали — і звукові хвилі котилися по степу одна вище за іншу. Потоки світла від ліхтариків перетиналися на снігу або в повітрі і розходилися віялами. Коли люди або тварини помічали відбитки вовчих лап, їхні крики й тюкання посилювалися, і через них передавалося хвилювання й піднесення перед великою битвою.

Чень Чжень із цікавістю запитав:

— А який наказ ви щойно віддали?

— Щоб західне крило йшло трохи повільніше, а східне — швидше й поспішило з’єднатися з людьми в горах, — відповів Старий, не припиняючи посилати сигнали. — Також потрібно, щоб люди центральної ланки пригальмували на своїй ключовій позиції і просувалися повільно. Поспішати тут не слід — хоч рано прийдемо, хоч пізно — все одно буде невчасно.

Чень Чжень підвів голову й подивився на небо — воно вже не нагадувало шмат залізної завіси і можна було невиразно побачити, що хмари пересуваються на південний схід, а крізь них уже пробивається якесь сіро-біле світло.

Великі собаки вже почули запах вовчої зграї, тож гарчали все сильніше й нестримніше. Ерлан уже навіть почав кусати свій ошийник, з усіх сил намагаючись скинути його й кинутися в атаку. Однак Чень мертвою хваткою тримав повідок, ще й злегка постукував арканом собаці по голові, щоб той не забував слухатися наказів і дотримуватися дисципліни.

Більшість відбитків вовчих лап рядками широких кроків вели в північно-західному напрямку, однак деякі розходилися і в інших напрямках. Біліґ постійно звірявся з відбитками, а потім продовжував віддавати накази. Чень запитав:

— А як відбувалися лови в степу раніше, коли не було ліхтариків?

— Використовували смолоскипи — до дерев’яної палки прив’язували шматок повсті, у яку було загорнуто яловичий лій. Горить так само яскраво, як і ліхтарик, але вовки навіть дужче його бояться, адже якщо ним діткнути вовка, то він і хутро йому обсмалить.

Небо почало світлішати. Чень Чжень відразу ж упізнав пасовище, що відкрилося його очам — він пас тут овець декілька місяців раніше. Він пригадав, що на північному заході є широка напівулоговина, з трьох боків оточена горами, а з одного спадистим схилом, тож, напевне, саме туди хотів Біліґ загнати зграю. Конопаси, либонь, улаштували засідку по той бік гір, і коли зграю заженуть в улоговину, вершники з собаками, які її переслідуватимуть, перекриють вхід і почнеться битва на знищення. Однак Чень Чжень поки що так і не знав, скільки ж вовків заженуть туди, а якщо зграя виявиться великою і тварини будуть захищатися до останнього, кожному з учасників сьогоднішніх ловів доведеться вступити в безпосередню битву з лютими вовками. Він відв’язав від сідла довгий батіг і повісив його на зап’ясток: він також хотів повчитися у Бата мистецтва вбивати вовків, однак руки його все-таки злегка тремтіли.

Північно-західний вітер поступово посилювався, і хмари пересувалися дедалі швидше, а світло, яке пробивалося крізь щілини між ними, тьмяно освітлювало степ. І наблизившись до ущелини, люди раптом злякано загукали — у блідому вранішньому світлі вони помітили більше двадцяти великих вовків, які то йшли, то зупинялися, розглядалися на всі боки, не наважуючись іти до улоговини. А біля самого входу в ущелину можна було розрізнити ще одну зграю, яка саме кружляла там, ніби відчуваючи, що з ситуацією попереду не все гаразд. Напевне, вони вже вирізнили своїми носами інформацію про небезпеку, яку приносив північно-західний вітер.

Чень Чжень був вражений точністю, з якою Старий Біліґ розрахував час і розпоряджався діями загоничів — коли вовки змогли роздивитися рельєф і ланцюг мисливців, цей ланцюг, у якому спочатку були великі прогалини, встиг ущільнитися; а тільки-но світло ліхтариків утратило свою потужність, як показалися петлі арканів. Насправді зграя вже потрапила в оточення з усіх боків, і два кінці півмісяця мисливського ланцюга вже зімкнулися з двома кінцями входу до напівулоговини. Певно, в давні часи на Великій китайській рівнині, коли вона ще не була розорана, саме старі мисливці найраніше навчилися мистецтва війни. Так само й надзвичайно вправні у бойових діях кочові народи, виховані степовими вовками, давно вже перевершили своїх учителів.

Декілька великих вовків-очільників, з’ясувавши бойову ситуацію, водномить і не вагаючись, повели зграю назад. Ця зграя щойно наїлася конятини, тож була якраз на піднесенні бойового духу і люто кинулась в атаку, готова вбивати всіх на своєму шляху, аж над землею закурів за ними сигнальним димом сніговий пил. Зграя з’явилась із пронизливим свистом і зупинити її відвагу було неможливо. Люди були вражені; чабани, розмахуючи арканами, кинулися назустріч вовкам, а люди з обох боків поспішили замкнути за ними ланцюг оточення.

Вовки не припинили атаки, але трохи змінили її головний напрямок — люто кинулися до місця, де були зосереджені жінки, оскільки їхній яскравий одяг кидався у вічі й у них було менше арканів. Ґасмаа та інші жінки й дівчата, вдягнені в старі шкіряні куртки, розшиті по верху різнобарвним атласом та шовком, анітрохи не злякавшись, миттю стали на стремена й почали розмахувати обома руками та так голосно кричати, ніби будь-що хотіли голіруч загородити вовкам дорогу. Однак, оскільки арканів у них дійсно не було, вовки швидко вирахували найбільш слабкі ланки в їхньому ланцюгу і, сконцентрувавши туди свої сили, рішуче