Читати книгу - "Пастка"

неї залишились тільки ті, хто невчасно розраховувався, мандрьохи та жінки, як пані Ґодрон, чиї речі так смерділи, що жодна прачка з Нової вулиці не хотіла їх брати. Пральня зовсім занепала, Жервеза мусила звільнити свою останню робітницю, пані Пютуа; у неї лишилася сама учениця, зизоока Оґюстіна, яка з кожним роком ставала все тупішою. Та навіть для них двох не завжди була робота, тож вони нерідко просиджували на табуретках від обіду й до самого вечора. Словом, усе йшло за вітром. Наближався цілковитий крах.

Звісно, до лінощів та злиднів заразом додавалася й бруднота. Годі було впізнати ту гарну, голубеньку, як ясне небо, пральню, що колись була Жервезиною гордістю. Дерев’яні панелі та шибки вітрини, які забували помити, були від гори до низу обляпані багнюкою з-під екіпажів. У вікнах на латунних дротинах теліпалися три сірі ганчірки, що лишилися від клієнток, які померли в лікарні. Всередині все здавалося ще жалюгіднішим: від білизни, яка сушилася під стелею, у кімнаті було так вогко, що повідклеювалися шпалери в стилі Помпадур, перетворившись на шмаття, яке звисало, наче обважніла від пилюки павутина; піч, побита й роздовбана ударами кочергою, стояла в кутку, як купа старого залізяччя в крамниці з мотлохом; за робочим столом, складалося враження, обідав цілий гарнізон — такий він був заляпаний кавою й вином, замащений варенням, засмальцьований щоденною гульбою. До всього цього додавався їдкий запах крохмалю, сморід плісняви, підгорілого сала та брудної білизни. Але Жервеза там почувалася пречудово. Вона не помічала, що у пральні стало брудно, вона звикла до обірваних шпалер, до замацаних панелей, бо й сама настільки опустилася, що днями ходить невмивана у подертій спідниці. Ця брудота була для неї таким собі теплим гніздечком, вмостившись у якому, вона розкошувала. Залишати речі безладно розкиданими, спостерігати, як пил забиває всі щілини й стелиться оксамитовим покровом, відчувати, як все навколо завмирає, а будинок занепадає, перебувати у лінивому заціпенінні — все це стало для Жервези насолодою, п’янило її. Головне для неї — спокій, а щодо решти — вона й оком не моргне. Борги, що дедалі більшали, її більше не хвилювали. У стосунках з людьми вже не було тієї порядності, що раніш: заплатить чи не заплатить — нічого не знала напевно й не любила про це думати. Коли їй припиняли давати в борг в одній крамниці, вона йшла до іншої, по сусідству, й брала набір там. Вона влізла в борги по самі вуха й була винна ледь не всім на світі. На вулиці Ґут-д’Ор їй соромно було проходити повз вугляра, бакалійника, зеленярку; через це, йдучи до великої пральні на Новій вулиці, їй доводилося робити гак вулицею Пуасоньє — добрих десять хвилин ходьби. Крамарі приходили й обзивали її шахрайкою. Одного вечора чоловік, який продав був меблі для Лантьє, збурив усіх сусідів: він репетував, що коли вона зараз же з ним не розрахується, він задере їй спідницю й візьме своє бодай так. Звісно, сцени на кшталт такої викликали у Жервези дрож, але щойно все закінчувалося, вона стріпувалася, як побитий собака, і ніколи не втрачала через це апетиту, сідаючи до вечері. От уже вчепилися ці нахаби! Не було в неї грошей, не карбувала ж їх вона! До того ж крамарі — ті ще шахраї, а чекати — це їхня робота. Засинаючи у своїй норі, вона тікала від думок про те, що неминуче має трапитися. Краху не уникнути, пропади воно все пропадом! Але доти вона хотіла, щоб їй дали спокій.

Тим часом матінка Купо оклигала. Ще один рік родина так-сяк животіла. Влітку, звісно, завжди буває трохи більше роботи: танцівниці з кільцевих бульварів приносили білі спідниці та перкалеві сукні. Але крах помалу й невідворотно насувався, щотижня Купо дедалі глибше поринали у безвихідь. Хоча між періодами падінь траплялися й злети: бували дні, коли вони стояли перед порожнім буфетом, а в животах у них аж бурчало від голоду, іншим разом — наїдалися телятиною під саму зав’язку. На вулиці часто бачили, як матінка Купо, ховаючи щось під фартухом, прогулювалася до ломбарду, що на вулиці Полонсо. Вона сутулилася, прибирала блаженного святенницького виразу праведниці, що йде до церкви. Матінці Купо навіть стали подобатися такі прогулянки: стару розважали ці справунки з грішми, торг поношеними речами живив пристрасть старої пліткарки. Службовці ломбарду з вулиці Полонсо добре її знали; вони називали її «Бабцею чотири франки», бо завжди, коли за клуночки завбільшки з кусень масла на два су їй пропонували три франки, вона просила чотири. Жервеза була ладна спродати хоч і всю хату; закладання речей переросло в якусь манію, вона залюбки й волосся обтяла б, якби хтось дав за нього гроші. Це було дуже зручно: віднести в заклад якусь річ, знаючи, що потім на тебе чекає чотирифунтова хлібина. До ломбарду перекочовувало все її шуплаття: білизна, одяг, ба навіть деяке начиння й меблі. Спочатку, якщо тиждень видавався вдалий, вона викуповувала речі, щоправда, наступного тижня знову несла все назад. Але потім їй стало байдуже до речей, вона губила і продавала заставні квитанції. Лиш одного разу краялось її серце — коли довелося пустити в діло годинник з маятником, щоб заплатити двадцять франків судовому виконавцеві, який прийшов описувати майно. Доти вона присягалася, що ліпше помре з голоду, ніж доторкнеться до свого годинника. Коли матінка Купо понесла його в коробці з-під капелюха, Жервеза впала на стілець — з безпорадно обвислими руками та зі сльозами на очах, — немов у неї відібрали все її багатство. Але коли матінка Кутю несподівано повернулася з двадцятьма п’ятьма франками, ті додаткові п’ять франків неабияк втішили її; вона негайно послала стару по склянку горілки за чотири су, щоб обмити п’ятифранкову монету. Тепер, коли між собою мирили, вони нерідко разом випивали: примостившись на краєчку робочого столу, перехиляли по чарочці бовтанки — горілка навпіл із смородинівкою. Матінка Купо вміла надзвичайно спритно принести в кишені фартуха повну склянку, не розплескавши ані краплі. Сусідам не треба знати, що саме вона несе, чи не так? Та насправді сусіди все чудово знали. Зеленярка, торговка потрухами, підручні з бакалійної крамниці, бувало, казали: «Диви! Стара в кишені знову наперсток несе». І квартал цілком справедливо ще дужче гудив Жервезу. Вона прожирала все, тож незабаром прикінчить і свою халупу. Атож, ще три чи чотири рази кусне, й хата стоятиме пусткою.

Посеред усього цього всеосяжного занепаду Купо розкошував. Цей клятий п’яндига почувався здоровим, як дуб. Справді, він ніби гладшав від