Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Треба було, бляха, запхати тебе у стек за те, що ти наробив.

Мені почав уриватися терпець.

— Що наробив? Ортеґо, опануй уже, блін, себе і розкажи мені, що відбувається.

— Сьогодні ми здійснили доступ до пам’яті «Гендрікса», — холодно промовила Ортеґа. — Попередній ордер було надано опівдні. Усе за останній тиждень. Я це переглядала.

Імпульсивний, дратівний гнів у мені зник, коли ці слова вийшли з її вуст. Вона неначе вилила мені на голову відро морської води.

— Йой.

— Так, там було небагато, — Ортеґа відвернулася, обіймаючи себе за прикриті кімоно плечі, та пройшла повз мене до недосліджених дверей. — Наразі ти єдиний його гість. Тож там був лише ти. Та твої відвідувачі.

Я пройшов слідом за нею у другу, вистелену килимом кімнату, де дві сходинки донизу вели до вузької втопленої галереї, з одного боку відділеної низькою перегородкою з дерев’яними панелями. Біля інших стін стояли меблі, так само накриті, як і в першій кімнаті, за винятком віддаленого кутка, де від пластикового покриття звільнили відеоекран метр на метр і супутні приймально-відтворювальні модулі. Перед екраном був поставлений один стілець із прямою спинкою, а на екрані застигло чудово впізнаване зображення обличчя Еліаса Райкера, що ховалося між широко розведеними стегнами Міріам Банкрофт.

— На стільці є пульт дистанційного керування, — промовила Ортеґа, яка й собі відійшла на чималу психологічну дистанцію. — Може, подивишся дещицю, поки я заварюватиму тобі каву? Освіжи це в пам’яті. Тоді можеш дещо пояснити.

Вона зникла на камбузі, не залишаючи мені можливості відповісти. Я підійшов до застиглого відеоекрана, відчуваючи, як у мене всередині все потроху пливе: це зображення пробудило спогади з присмаком Злиття-Дев’ять. У безсонному, безладному вирі останніх днів я практично забув Міріам Банкрофт, але тепер вона повернулася до мене власною персоною, непереборна та п’янка, достоту як тієї ночі. Також я забув слова Родріґо Баутісти про те, що вони вже майже завершили правові суперечки з юристами «Гендрікса».

Моя нога на щось наштовхнулася, і я опустив погляд на килим. На підлозі біля стільця стояв кухлик для кави, досі повний на третину. Мені стало цікаво, яку частину пам’яті готелю проглянула Ортеґа. Позирнув на зображення на екрані. Вона дійшла до цього — і все? Що ще вона бачила? Тоді як це обіграти? Я взяв пульт і покрутив його в руках. Співпраця з боку Ортеґи досі була невід’ємною частиною моїх планів. Якщо я втрачу її зараз, то я вскочив у халепу.

Усередині мене скреблося щось інше. Сплеск емоцій, якого я не хотів визнавати, бо визнати його було б страшенним абсурдом. Почуття, що, попри мій інтерес до подальших факторів у пам’яті готелю, було непомітно пов’язане з зображенням, що відображалося зараз на екрані.

Ніяковість. Сором.

Абсурд. Я захитав головою. Дурня срана.

— Ти не дивишся.

Озирнувшись, я побачив Ортегу з двома кухликами в руках, які аж парували. На мене повіяло сумішшю ароматів кави та рому.

— Дякую, — я взяв у неї один кухлик і трохи надпив, розтягуючи час. Вона відхилилася від мене і склала руки.

— Отже. Півсотні причин, з яких Міріам Банкрофт не підходить на цю роль, — вона смикнула головою в бік екрана. — Скільки з них представлено тут?

— Ортеґо, це не має жодного стосунку…

— Ти казав мені: Міріам Банкрофт здається мені страшною, — вона несхвально захитала головою й надпила свою каву. — Не знаю, там на твоєму обличчі відображається щось не дуже схоже на страх.

— Ортеґо…

— Вона каже: «Я хочу, щоб ви зупинилися». Справді так каже, візьми й перемотай назад, якщо не пам’ята…

Я відсунув пульт так, щоб вона до нього не дотягнулася.

— Я пам’ятаю, що вона сказала.

— Тоді ти також пам’ятаєш ту милу маленьку домовленість, яку вона тобі запропонувала, щоб закрити справу, багато…

— Ортеґо, згадай: ти ж теж не хотіла, щоб я займався цією справою. Ти казала: очевидне самогубство. Це не означає, що ти його вбила, хіба…

— Стули пельку, — Ортеґа обійшла мене так, ніби ми тримали в руках ножі, а не горнятка з кавою. — Ти її прикривав. Увесь цей граний час ти ховав носа в її промежині, як граний вірний п…

— Якщо ти бачила решту, то знаєш, що це не так, — я намагався говорити рівним тоном, а Райкерові гормони мені заважали. — Я сказав Кертісові, що мене це не цікавить. Я, блін, уже два дні як це йому сказав.

— Ти хоч уявляєш собі, що зробить прокурор із цими кадрами? Міріам Банкрофт намагається купити людину, що розслідує справу її чоловіка, нелегальними сексуальними послугами. О, так, зізнання у множинному зачохленні, навіть не доведеному, в суді можна виставити в дуже поганому світлі.

— Вона уникне покарання. Ти сама це знаєш.

— Якщо за неї схоче вступитися чоловік-мет. А він, може, й не захоче цього робити, коли побачить оце. Знаєш, це ж не нова Лейла Беґін. Цього разу мораль на боці іншої людини.

Згадка про мораль грубо порушила межі аргументу, але я при цьому усвідомив неприємний факт: насправді це відіграє головну роль у тому, що тут відбувається. Я згадав критичну оцінку, яку Банкрофт дав земній моральній культурі, і замислився, чи справді він може дивитися, як я ховаю голову між стегнами його дружини, і не почуватися зрадженим.

Я досі намагався збагнути, що думаю на цю тему сам.

— А ще, Ковачу, якщо ми вже заговорили про судове переслідування, ота відтята голова, яку ти привіз із клініки Вея, теж не забезпечить тобі полегкостей. За нелегальне зберігання оцифровано-! особи на Землі дають від п’ятдесяти до ста, а якщо ми можемо довести, що ти й відстрелив голову, то більше.

— Я саме збирався тобі про це розповісти.

— Ні, блін, не збирався, — прогарчала Ортеґа. — Ти, блін, нічого не збирався казати мені без потреби.

— Послухай, клініка все одно не наважиться подати до суду. У неї надто багато…

— Падло ти нахабне, — кухлик з кавою глухо гепнув об килим, і вона стиснула кулаки. Тепер у її очах відображалася справжня лють. — Ти такий самий, як він, такий, бляха, самий, як він. Ти думаєш, що нам потрібна та срана клініка, з кадрами, де ти кладеш відтяту голову в готельну морозилку. Ковачу, хіба це не злочин там, звідки ти родом? Обезголовлення без суду та слідства…

— Хвилиночку, — я поставив свою каву на крісло біля себе. — Як хто? Я такий самий, як хто?

— Що?

— Ти щойно сказала, що я такий самий…

— Та насрати, що я там сказала. Ти розумієш, що ти тут наробив, Ковачу?

— Я розумію лише од…

Раптом з екрана