Читати книгу - "Темний ліс"

заробити. Перш ніж вони ввійшли до палати хворого, керівник медичної команди попередив:

— Пацієнт не пив уже два дні й потерпає від зневоднення. Якщо й надалі відмовлятиметься пити, нам доведеться напувати його силоміць. — Уже прочиняючи двері, він вказав на мікрохвильову пічку: — Погляньте, він вимагає повністю висушувати хліб і будь-яку їжу, перш ніж з'їсти.

Коли Гайнс із дружиною увійшли до палати, піддослідний №104 нажахано глянув на них. Губи в нього потріскалися від зневоднення, волосся було скуйовджене, але вигляд він мав цілком здоровий. Коли Гайнс наблизився, хлопець схопив його за рукав і хрипко попросив:

— Докторе Гайнс, вони збираються мене вбити, але я не розумію, чому, — він тицяв пальцем у склянку води на тумбочці поряд з ліжком. — Вони хочуть, щоб я пив воду.

Гайнс глянув на склянку з кришталево прозорою рідиною, аби пересвідчитися, що пацієнт і справді не хворий на сказ. Справжня гідрофобія має зовсім інший вигляд: щойно хворий побачить воду, в нього починаються судоми й болісні відчуття. Навіть звук струменю води викликає напади божевілля, а в декого сама лишень згадка про воду призводить до панічної атаки.

— Зважаючи на вигляд і здатність до комунікації, пацієнт має бути психічно здоровим, — Кейко звернулася до Гайнса японською. Вона мала науковий ступінь також і з психології.

— Ти справді думаєш, що вода отруйна? — звернувся Гайнс до хлопця.

— Як ви можете сумніватися? Ви ж не заперечуватимете, що сонце світить, а в повітрі є кисень? Вода отруйна — це так само очевидно.

Гайнс поклав йому руку на плече.

— Юначе, життя зародилося у воді й не може існувати без неї. Сімдесят відсотків вашого тіла — вода.

Погляд піддослідного затьмарився, й він опустився на ліжко:

— Так, ця проблема не дає мені спокою. Це неймовірний парадокс Всесвіту.

— Я хочу бачити картку піддослідного №104, — сказав Гайнс керівникові медичної команди, щойно за ними зачинилися двері палати.

Коли в кабінеті керівника вони взяли до рук папери, Кейко зауважила:

— Спочатку гляньте на твердження тестового завдання.

Твердження одне за одним з'явилися на екрані:

Твердження №1: Коти триногі.

Твердження №2: Каміння неживе.

Твердження №3: Сонце має форму трикутника.

Твердження №4: Залізо важче за бавовну в такому самому об'ємі.

Твердження №5: Вода — смертельна отрута.

— Зупиніться, — Гайнс вказав на Твердження №5.

— Він відповів, що твердження хибне, — заперечив керівник.

— Треба перевірити всі параметри й операції сканера, які виникли після відповіді на Твердження №5.

Звіти вказували на те, що після отримання відповіді на Твердження №5 сканер програмно збільшив потужність сканування точок критичного мислення в нейронній мережі мозку піддослідного. Таким чином, задля підвищення точності сканування цієї ділянки інтенсивність випромінювання й сила електромагнітного поля були суттєво збільшені. Гайнс і Кейко ретельно вивчали довгий перелік параметрів, виведених на екран.

— Чи проводилося таке ретельне сканування на вищому рівні потужності з іншими піддослідними після отримання відповідей на інші твердження? — запитав Гайнс.

— Позаяк ми не отримали очікуваних результатів від такого ретельного сканування, побоюючись наслідків потужного локалізованого опромінення, мусили відмовитись від нього після чотирьох сеансів. Попередні три сканування… — Керівник медичної команди звірився із записами в комп'ютері, — ми проводили з простими, звичними твердженнями, що передбачали ствердні відповіді.

— Потрібно повторити дослід із тими самими параметрами сканування Твердження №5, — сказала Кейко.

— І… хто буде піддослідним? — запитав керівник.

— Я, — відповів Гайнс.

* * *

Вода смертельно отруйна.

Твердження №5 з'явилося на екрані чорними літерами на білому тлі. Гайнс упевнено натиснув ліву кнопку, підтвердивши хибність твердження. При цьому він не відчув нічого нового, крім звичного легкого тепла, викликаного інтенсивним скануванням мозку.

Він вийшов із лабораторії та під пильними поглядами всіх присутніх включно з Кейко підійшов до столу, на якому стояла склянка з водою. Гайнс узяв склянку й повільно ковтнув, почуваючись цілком спокійним і врівноваженим. Натовп полегшено зітхнув, але наступної миті всі зауважили, що ковтка в горлі не помітно. Раптово м'язи на обличчі Гайнса скам'яніли, а далі почали сіпатися — в його погляді з'явився той самий страх, що й у піддослідного №104. Здавалося, його розум і воля намагаються здолати якусь надпотужну невидиму силу. Зрештою він виплюнув воду, впав навколішки, скорчений нападами нудоти; але нічого не виблював — лише обличчя розчервонілося від напруги. Кейко обійняла чоловіка й лагідно поплескала по спині.

Гайнс трохи відхекався і з зусиллям вимовив:

— Дайте мені кілька паперових рушників абощо.

Отримавши те, що просив, він украй обережно, аби навіть не доторкнутися до отрути, витер краплі води, що впали на взуття.

— Любий, ти справді повірив, що вода отруйна? — Кейко ледь не плакала. До початку сканування дружина не раз пропонувала йому замінити це твердження іншим — хибним, але не таким небезпечним, проте він відмовився.

— Я так вважаю, — повільно кивнув Гайнс. Він обвів натовп безпорадним, збентеженим поглядом: — Я вірю в це, справді вірю.

— Я можу лише повторити твої слова, — відповіла Кейко, тримаючи його за плече. — Життя зародилося у воді й не може існувати без неї. Сімдесят відсотків твого тіла — вода!

Гайнс глянув на мокрі плями на підлозі й кивнув, а потім знову в розпачі похитав головою:

— Так, люба, це протиріччя крає мені серце. Це неймовірний парадокс Всесвіту.

* * *

За три роки після досягнення прориву в технології керованого ядерного синтезу в нічному небі Землі можна було спостерігати розсип незвичних для людського ока зір: звичайний спостерігач міг побачити до п'яти таких світил одночасно. Ці зорі часто зненацька починали миготіти, проте коли сяяли рівно, виявлялися навіть яскравішими за Венеру. Інколи котрась миттю спалахувала нестерпно яскраво й вигорала за дві-три секунди. Такими зорями здавалися експериментальні реактори на геостаціонар-ній орбіті Землі.

Врешті-решт за концепцію розвитку майбутнього космічного корабля прийняли варіант двигуна прямого випромінювання. Але він потребував створення надпотужних реакторів, випробування яких можна було проводити лише у відкритому космосі. Тому на висоті тридцяти тисяч кілометрів з'явилися скупчення таких реакторів, які часто називали «ядерними зорями», й кожен новий яскравий спалах свідчив про ще одну жахливу невдачу. Поширилася думка, що спалах такої «ядерної зорі» в нічному небі свідчить про вибух самого термоядерного реактора. Насправді все було не так. Від надвисоких температур під час реакції ядерного синтезу згорала тільки зовнішня оболонка. Найбільш тугоплавкі матеріали плавилися, ніби віск, тож