Читати книгу - "Темний ліс"

Гайнс миттю відчув, що туман густішає, вочевидь внаслідок наближення й масштабування певної ділянки. Тепер він помітив, що насправді туман складається з безлічі дрібних частинок-світлячків, які випромінюють м'яке місячне сяйво, а не відбивають світло зовнішнього джерела. Масштаб збільшився, й частинки з дрібненьких вогників перетворилися на блискучі зорі. Картина, що відкривалася Гайнсу, не нагадувала звичайного зоряного неба, яким ми звикли його бачити з Землі. Здавалося, що він опинився в самому центрі Чумацького Шляху, у най-густішому скупченні зір, де залишалося зовсім мало місця для звичної темряви космосу.

— Кожна з цих зір символізує окремий нейрон, — пояснила Кейко, яка стояла поряд із чоловіком у сріблястому світлі ста мільярдів світил.

Голографічне зображення й далі масштабувалося, поки в Гайнса перед очима не почали з'являтися маленькі відростки, схожі на щупальця, які радіально вистрілювала кожна зоря. Незліченні відростки утворювали складні з'єднання, остаточно руйнуючи картину зоряного неба в уяві Гайнса; натомість він опинився в нескінченній тривимірній мережі.

Зображення дедалі збільшувалося, вже можна було побачити внутрішню структуру кожної зорі, й Гайнс упізнав будову клітин мозку та нейрональні синапси, добре знайомі за спостереженнями під окуляром електронного мікроскопа.

Кейко клацнула мишею, й зображення миттєво згорнулося знову до стану білого туману.

— Це повна, розгорнута топологічна картина людського мозку, отримана за допомогою нейронного сканера, здатного робити три мільйони зрізів водночас. Звичайно, це трохи оброблене зображення — задля наочності ми збільшили відстані між нейронами в 4–5 разів. Через це мозок став схожим на хмару газу, але топологія синап-тичних зв'язків залишилася незмінною. Тепер поглянь на це в динаміці…

У тумані виникли осередки збурення, мовби хтось жбурнув дрібку пороху в полум'я, що досі горіло рівно. Кейко збільшувала зображення, поки воно не перетворилося на зоряне небо, і Гайнс побачив, як зорі загораються і миготять у мозку-всесвіті. Збурення в цьому океані зір набували найрізноманітніших форм і траплялися спорадично: деякі скидалися на потоки, інші нагадували вихори, треті — широкі океанських припливи. Усі вони миттєво зароджувались і зникали, утворюючи разом приголомшливо прекрасні картини самоорганізації хаосу. Коли масштабування досягло рівня мережі, Гайнс побачив безліч нервових сигналів, які передавали інформацію тонкими синапсами у вигляді блискучих перлів серед надзвичайно складної мережі труб…

— Чий це мозок? — запитав Гайнс, вражений побаченим.

— Мій, — відповіла Кейко і глянула на нього з любов'ю. — Я думала про тебе, коли проходила сканування.

* * *

Будь ласка, зверніть увагу: щойно індикатор засвітиться зеленим, на екрані з'явиться тестове завдання з шести тверджень. Якщо твердження істинне — натисніть праву кнопку, якщо хибне — ліву.

Твердження №1: Вугілля чорне.

Твердження №2: 1+1=2.

Твердження №3: Температура повітря взимку нижча, ніж улітку.

Твердження №4: Чоловіки, як правило, нижчі за жінок.

Твердження №5: Пряма лінія — найкоротша відстань між двома точками.

Твердження №6: Місяць яскравіший за Сонце.

Ці твердження з'являлися одне за одним на маленьких екранах перед очима добровольців, які погодилися взяти участь у дослідженні. Кожне твердження залишалося на екрані чотири секунди, потім об'єкт натискав праву чи ліву кнопку на власний розсуд. Під час проведення досліджень на голови людям надягали металеві шоломи нейронних сканерів, які аналізували й змальовували голографічну мапу. Далі її обробляли за допомогою новітнього суперкомп'ютера, створюючи динамічну модель нейронної мережі людського мозку.

На початковій стадії дослідницького проекту Гайнс прийняв рішення. Під час тестування критичного мислення піддослідних він збирався ставити їм лише найпростіші запитання, тому всі відповіді були очевидні. За таких умов ідентифікація механізму простого процесу в нейронній мережі мозку значно спрощувалася. Цим можна було скористатись як відправною точкою для поглибленого вивчення природи мислення.

Група дослідників, яку очолили Гайнс і Кейко, досягла певного успіху: вони виявили, що судження й висновки в процесі критичного мислення не виникають у конкретній ділянці нейронної мережі мозку, а характеризуються певним режимом передавання нервових імпульсів. За допомогою надпотужного суперкомп'ютера вчені змогли ідентифікувати цей режим і безпомилково вирізняти його з усього розмаїття діяльності мозку. Цей спосіб ідентифікації дуже нагадував той, за допомогою якого Рінгер визначив для Ло Цзі місце зорі в космосі. Але на відміну від більш-менш сталого розташування небесного тіла у Всесвіті, унікальні композиції активних нейронів всесвіту мозку щомиті змінюються, і визначити їхнє взаємне розташування в певний момент можна лише за допомогою математичних методів. Це було те саме, що намагатися відшукати невеличкий вир у широчезному просторі океану — обсяг необхідних обчислень виявився на порядок більшим за попередні розрахунки, й тільки новітній суперкомп'ютер мав достатню потужність, аби впоратися з цим завданням.

Гайнс із дружиною любили гуляти хмарними зображеннями головного мозку в приміщенні голографічного дисплея суперкомп'ютера. Щоразу, коли мозок котрогось піддослідного продукував оцінювальне судження, комп'ютер червоним миготливим курсором підсвічував відповідну ділянку мозку в хмарі. Фактично цей метод відображення залишався лише зручною візуалізацією, не обов'язковою для конкретного дослідження. Найважливішим завданням був аналіз внутрішньої структури пе-редавання нервових імпульсів у точці мислення — місці, яке приховувало таємниці природи мислення й розуму.

Раптом з'явився керівник медичної команди проекту й повідомив, що виникла проблема з піддослідним №104.

На початкових стадіях розробки нейронний сканер, що працював у режимі сканування мозку в усіх проекціях, демонстрував зависокий рівень опромінення, і це мало фатальні наслідки для кожного піддослідного живого організму. Проте після численних удосконалень рівень опромінення успішно знизили до прийнятних показників. Сканер багато разів тестували, поки переконалися, що він не шкодить мозку піддослідного за умови дотримання рекомендованих часових меж.

— У нього, здається, розвинулася гідрофобія, — дорогою до медичного блоку повідомив керівник команди лікарів.

Кейко застигла мов укопана. Гайнс здивовано запитав у керівника:

— Наскільки я знаю, страх перед водою свідчить про зараження сказом!

Керівник підняв руку, здавалося, намагаючись впорядкувати власні думки:

— О, вибачте, я лише зробив припущення. Нема жодних виразних симптомів і виявів сказу, мозок та інші органи функціонують нормально. Він просто боїться води: відмовляється її пити, навіть не вживає страв, у яких міститься бодай крапля рідини. Це схоже на розлад психіки: він упевнений, що вода отруйна.

— Манія переслідування? — запитала Кейко.

— Ні, — відмахнувся медик, — він не згадує про чиїсь плани його отруїти. Він цілком повен, що вода від початку отруйна.

Гайнс із дружиною знову остовпіли, та лікар лише похитав головою:

— Але все інше свідчить про цілком здорову психіку… Я не можу вам цього пояснити, ліпше погляньте самі.

Піддослідний №104 був студентом коледжу, який добровільно погодився взяти участь у експерименті, щоб трохи