Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Частина 38

Зал вибухнув світлом і тінню одночасно. Сфера в центрі Серцевини здригнулась, і з її глибини почало прориватися щось темне, спотворене, наче сама сутність зла проривалася у наш світ.

Я стояла перед цим жахом, відчуваючи, як усе моє тіло стискає від сили, що розросталася довкола. Але поруч — мов скеля, мов тінь у бурі — стояв Нолан. Його долоня легенько торкнулась моєї — і це був момент, коли всередині мене все стишилось.

— Не відпускай, — прошепотіла я.

— Ніколи, — відповів він, і наші пальці сплелись.

Темрява кинулась вперед, різко й хаотично, як хижак на здобич. Нолан підняв руку — з його долоні вихопився чистий білий вогонь, що розсік морок. Магія його була холодна, точна, мов клинок. Вогонь ніби реагував на його волю, захищаючи простір довкола нас.

— Йди, — сказав він. — Я триматиму портал. Ти мусиш закрити його зсередини.

— Але ж…

— Інакше все буде даремно, Ясемін. Уся ця війна, усі жертви.

Я вдихнула повітря, сповнене сірки й вогню, і рушила вперед. Сфера ніби притягувала мене. Чим ближче я підходила, тим глибше розуміла: ця магія — частина мене. Вона була в мені ще до того, як я дізналась, хто я. Пророцтво — не про те, хто буде обраним. Воно про те, хто зможе вибрати.

Я вибираю світло.

Я торкнулась поверхні сфери. Вона охопила мене з усіх боків — у голові з’явився гул, а далі… я опинилась ніде.

Чистий простір. Без кольору. Без форми.

І в цьому просторі — голос.

“Ти готова принести жертву?”

— Я вже принесла. Своє життя. Своє серце. Але не душу.

“Тоді віддай силу.”

— Я віддам.

Сфера спалахнула яскраво, розділивши темряву надвоє. Я бачила, як крізь неї проноситься світло — потужне, сліпуче. І в тій миті відчула, як щось виривається з мене. Моя магія. Моя тінь. Частина мого “я”.

Світ повернувся.

Я впала на коліна в залі Серцевини. Портал… був закритий. Темрява щезла.

Але навколо — тиша. Важка, тривожна тиша.

— Нолане?.. — прошепотіла я.

Він лежав кількома кроками далі, обпалений, з закривавленою губою, але живий. Я кинулась до нього, впала поруч, охопивши його руками.

— Ти в порядку?.. Скажи хоч щось…

Він відкрив очі й слабко усміхнувся.

— Ти… зробила це.

— Ми зробили. Разом.

Він притягнув мене ближче, і я не опиралась. Обійми були тихі. Мовчазні. Але в них було все. Спокій. Перемога. І обіцянка, що тепер усе буде інакше.

Позаду нас Серцевина впала в спокій. Академія вижила. Але новий розділ тільки починався.

Нолан піднявся повільно, спершись на руку, і в його кожному русі читалася втома — не лише фізична, а й внутрішня, ніби він ніс цю битву в собі значно довше, ніж ми всі разом. Я обережно допомогла йому встати, не відпускаючи його долоні зі своєї.

— Ти втратив багато сили, — прошепотіла я, вдивляючись у його очі.

— Але не тебе, — відповів він просто.

Це були не ті слова, яких я очікувала. Але саме ті, які я відчула всім серцем. Між нами вже не було потреби щось приховувати.

Коли ми нарешті вийшли з залу Серцевини, світ навколо був зовсім іншим. Академія, хоч і поранена, вистояла. Викладачі та старші учні досі допомагали зачистити територію від залишків магічної темряви, яка розчинилася не повністю.

Місце, де колись стояла головна вежа захисту, було напівзруйноване. Сієна та Арель із командою відновлювали бар’єри, піднімаючи тимчасові щити. Аліса тримала купу зцілюючих амулетів, допомагаючи пораненим. Адріан та Калеб…

Я зупинилась. Калеба не було.

— Його не бачили? — озирнулася я до Сієни. Вона похитала головою:

— Зник ще під час останньої хвилі темряви. Ми думали, він із тобою.

— Він зрадив, — твердо сказав Нолан поруч. — Але більше він не зможе сховатись. Ми його знайдемо. Я тобі обіцяю

Я кивнула, хоча всередині все ще пульсувало тривогою. Калеб знав про Серцевину. Про мене. І найгірше — він бачив, як портал був закритий. Якщо він щось задумав…

— Він не здасться просто так, — тихо сказала я.

Нолан підійшов ближче, його теплі пальці легенько торкнулись моєї щоки.

— І я теж ні, Ясемін. Ти не одна. Ніколи більше не будеш.

Його поцілунок був тихий, майже обережний, як перше слово після тривалого мовчання. Але в ньому було все: і обіцянка, і спокій, і навіть страх за майбутнє — наше спільне.

Тим часом в Академії зібрали раду — настав час вирішувати, що робити далі. Бо темрява відступила, але не зникла остаточно. А значить, ця історія ще не завершена. Вона тільки змінює свій ритм.

На ранок академія ожила під звуки ремонтних чар і гул голосів. Всі, хто залишився після нападу, об’єдналися в єдину силу — студенти, викладачі, навіть ті, хто раніше уникав конфліктів. Тепер усі знали: час ілюзій закінчився.

Я вийшла на балкон нашої тимчасової кімнати — тієї, де нас із Ноланом поселили після подій у Серцевині. М’який вітер розвівав волосся, а знизу доносився аромат трав, попри зруйновані ділянки академії.

— І що тепер? — запитала я, коли Нолан вийшов слідом і став поруч, клацнувши пальцями — на моїх плечах опинився плащ.

— Тепер — війна, — спокійно відповів він. — Але ми до неї готові.

— Я не боюсь, — я глянула на нього, відчуваючи, як його пальці мимоволі переплелись із моїми.

— Бо знаєш, що я поруч?

— Бо знаю, ким я є.

Його усмішка була ледь помітною, але справжньою. Саме в цьому моменті між нами була повна довіра — без пояснень, без слів, тільки єдність.

Пізніше того дня ми зібралися у залі ради: Сієна, Арель, Аліса, Адріан, Нолан, я і кілька найсильніших магів з викладацького складу.

— Портал був закритий, але не зруйнований. Він може відкритися знову, — сказала я, показуючи зображення, яке збереглося у пам’яті кристала.

— І Калеб це знає, — додала Сієна.

— Ми маємо йти за ним, — впевнено сказав Адріан. — Не чекати, поки він зробить наступний хід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍