Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

Цей переклад був би зразковим, якби не одноманітний, майже суцільно дактилічний, гекзаметр, що неодмінно, хай якою соковитою не була б мова, «присипляє» читача: «Скрили безсмертні від смертних джерела життя. А то легко / можна було б чоловікові протягом дня роздобути / стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів». Така монотонність позбавляє вірш експресії, що вже казати про єдність сенсу і звуку — зображувальну функцію акцентованого нашою мовою квантитативного вірша?.. Такий же, послідовно дактилічний, одноманітний гекзаметр і в М.  =Білика, перекладача Вергілієвої «Енеїди». З тією різницею, що ні мовою, ні стилістичним чуттям зрівнятися з талановитим, оригінальним поетом В. Свідзінським він, звісно ж, не міг.

Деякі фрагменти з «Робіт і днів», уже в наші дні, для підручника з античної літератури (К., Либідь, 2001) переклала Нінель Пащенко.

Пропонований переклад — спроба подати поетичні твори Гесіода в цілості, оцінити, у передмові й коментарях, їхню пізнавальну вартість, і не лише стосовно давніх часів: приглядаючись до тодішньої людини, у дзеркалі віків, краще пізнаємо й себе, нинішніх. Та й писали вони, стародавні, як це сказав Сенека у «Листах до Луцілія», — для прийдешніх поколінь, для нас, для вічності.

***

Якщо б, насамкінець, буквально у двох словах, ми хотіли підсумувати сказане про співця богів і землі та про дві його поеми — «Походження богів», «Роботи і дні», то це могло б бути відоме латинське гасло: «Ora et labora» — молись і трудись. Молись і дякуй богам, бо ж «од них усі блага». Трудись, бо без труду та пошанування Правди людина — загалом не людина. Що ж до «Щита», то він мовить сам за себе: бери його до рук, щоб захистити від загарбника й нероби, від «неситого ока», плоди чесної своєї праці, яка так обширно й тепло зображена на щиті, — захисній зброї.

Походження богів

Від геліконських Муз[8] почнімо й ми свою пісню —

Верх Гелікона, величний, святий вони полюбили —

Й круг джерела фіáлково-темного й вíвтаря[9] Зевса,

Володаря премогутнього, в танці легкому кружляють.

Ніжні омивши тіла у прозорих водах Пермеса[10]

Чи Гіпокрени, чи у священнім потоці Олмея,

Жваво розпочали на самій Гелікона вершині

Звабний танок — ураз замелькали стрункі їхні ніжки.

Потім, пірнувши в імлу, метнулись гуртом через гори,

/10/ Бігли й співали всю ніч пісні пречудові: хвалили

Зевса-егідодержця й жону його з Аргосу[11] — владну

Геру, богиню, що у сандалях золотосяйних,

І яснооку[12], Зевса всевладного доньку — Афіну,

Феба промінного і стрілометну з ним Артеміду,

І земледержця, що й суходіл колихне, — Посейдона,

Грізну Феміду й з віями вигнутими Афродіту,

Гебу в вінку золотім і Діону[13], вродою славну,

Еос, і Гéліоса величавого, й світлу Селену,

З ними — й Летó і Япета[14], і Кроноса, хитрого бога,

/20/ Землю святу, Океана[15] великого, Ніч темнокрилу,

Інших богів, що вічно живуть, увесь рід їх священний.

Вчили вони й Гесіода, було, милозвучного співу,

Як випасав він овець в Гелікона святого підніжжі.

Ось які, щоб розпочати, слова проспівали богині,

Музи з Олімпу, паростки Зевса-егідодержця:

«Ви, пастухи, самі животи[16], селюки-недоріки!

Вміємо, Музи, правдиво співати про неправдиве,[17]

Вміємо й правду, коли забажаємо, оповідати».

Так дочки Зевса великого, мовою славні, сказали

/30/ І, одламавши, квітучу дали мені гілку лаврову[18]

Дивну й до віщого співу жагу вдихнули[19] у мене,

Щоб і майбутнє міг я оспівувать, і проминуле[20],

Славить веліли богів — блаженних, вічно живущих,

І їх самих увесь час — починати й завершувать ними.

Що зволікаю, однак, — усе про дуби та про скелі?[21]

Тож розпочнімо од Муз[22], що батькові Зевсу втішають

Серце велике в палатах Олімпу, славлячи в пісні

Те, що тепер є, що буде колись, і те, що було вже,

Голосом ладним. Так і пливуть з їх уст без утоми

/40/ Солодкозвучні пісні — і сміються-радіють палати

Гулкогримучого Зевса, як лиш залунають лілейні

Співи тих дів, — одлунює верх білосніжний Олімпу

Й вишні оселі богів. А вони своїм голосом віщим

Рід невмирущих богів у пісні немовкнучій славлять

Ген од начал — як Земля їх зродила й Небо[23] широке.

Й інші — од них же боги, дарителі благ усіляких.

Потім — Зевса, батька богів і людей умирущих;

Ним починають, ним же увінчують спів свій богині.

Він-бо найвищий поміж богів і міццю найбільший.

/50/ Врешті — смертних оспівують рід і могутніх Гігантів,

Зевсові, що на Олімпі високому, ум звеселяють

Музи з Олімпу, Зевса егідодержавного доньки.

Батькові їх народила в Піéрії, з Зевсом кохавшись,

Елевтерійських узгір’їв владáрка — тямка Мнемосіна[24],

Їх, що лікують журбу, від турбот дають одпочити.

Дев’ять ночей обіймав її Зевс, багатий на мислі,

Одаль од інших богів, на священне ложе ступивши,

Аж поки рік закругливсь[25] і пора надоспіла належна

По місяцях, що спливли, і низки днів, що злетіли,

/60/ Дев’ять дочок на світ вона привела однодумних

(Пісня лиш їм на умі — і жодної в серці турботи)

Мало що не на вершині Олімпу, що снігом біліє.

Там, осяйні, вони йдуть у танок, там оселі їх гарні,

Там побіч них і Харити, і Гíмерос[26] мають домівки.

Часто на учтах вони подають голоси свої милі —

Співом закони звіщають усім і звичаї добрі[27]

І голосами солодкими славлять богів невмирущих.

Тож до Олімпу ішли вони… Незатихаючий славень

З уст божистих пливе — і вторить тій