Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

в деталі. У цих кабінетах не мало би бути жучків, але я чув, що розмови адвокатів із клієнтами записуються.

— Що ж мені робити?

— Відтепер тримай рота на замку. Не говори ні з ким, окрім мене. Боббі телефонував мені вчора, після того як тебе забрали. Він сам не свій від тривоги.

Коли Дай відвів її до приймальні, Чемп розповів йому про зізнання, яке вона підписала, і про ордери, які зараз готують на її арешт, а також на арешт Роберта Новатні й Діно Політіса за обвинуваченням у незаконному проникненні, пограбуванні та вбивстві за обтяжувальних обставин.

— Ви робите помилку, — мовив Дай. — Ця жінка ніколи нікого не вбивала.

Чемп знизав плечима.

— О’Ґрейді каже, що ми маємо достатньо для суду присяжних.

Дай добре знав бувалого головного прокурора О’Ґрейді, адже не раз стикався з ним у суді. Він знизав плечима й кивнув Чемпу:

— Ти даєш усі підстави для позову, Говарде.

— Можливо, але ми маємо обґрунтовану підозру.

Чемп обернувся до жінки й сказав:

— Клавдіє Яско, мені шкода, але вас заарештовано.

Її очі розширилися, і вона скрикнула:

— Заарештовано? Про що ви кажете? Коли ви привезли мене сюди, ви казали, що я не під арештом!

— Тоді ви не були під арештом, Клавдіє. Але зараз — під арештом.

Вона почала плакати й тремтіти, чіпляючись за руку Лью Дая в пошуку підтримки.

— Чому я під арештом? За що?

— За вбивство трьох людей, — відповів Чемп.

— Я нікого не вбивала! Богом клянусь, я не вбивця, — кричала Клавдія, поки детектив надягав наручники на її зап’ястки.

Задзвонив телефон. Чемп відповів, секунду послухав і, кивнувши, поклав слухавку.

— Це був помічник, якого я відрядив до будинку Маккена, — повідомив він. — Ви мали цілковиту рацію, Клавдіє. Синя миска з вівсянкою саме там, де ви казали, у кухонній мийці.

Дай пішов слідом за помічницею шерифа, яка повела Клавдію з офісу задніми сходами вниз, вузьким коридором з камерами спостереження, крізь заґратований сходовий колодязь і повз в’язницю. Помічниця вивела Клавдію крізь вихід на Фронт-стрит і посадила до поліційного фургона. Дай теж сів у фургон, узяв Клавдію за руку й спробував її заспокоїти, доки вони їхали на південь від Колумбуса до жіночої виправної установи.

— Я витягну тебе звідти за два тижні, — пообіцяв він. — Я доб’юся, щоб твій протокол вилучили, і буде так, наче цього ніколи не траплялося.

Раптом вона всміхнулася.

— Ніколи не думала, що отримаю таку велику роль.

Клавдія притулилася головою до стінки фургона.

— Завжди сподівалася на головну роль. Я вже грала раніше — дрібні ролі в кількох екзотичних фільмах, та як головна героїня у драмі про вбивство я б стала зіркою.

Дай витріщився на неї.

— Гадаєш, це ти в кіно знімаєшся?

Вона грайливо плеснула його по руці.

— Ой, ну ж бо, Лью. Ти ж бачив оті камери у в’язничному коридорі й телекамери надворі. Я лише сподіваюся, що отримаю добрий контракт із купою грошей, адже акторство — важка праця.

За двадцять хвилин поліційний фургон під’їхав до жіночої в’язниці — одноповерхової будівлі, обнесеної колючим дротом. Наглядачка провела її всередину, і ґратчасті двері в дальньому кінці коридору розчахнулися, впускаючи жінку.

— Тримайся там, Клавдіє, — Дай помахав на прощання. — Вранці я буду в суді й подам клопотання, щоб твоє зізнання вилучили. Побачимося завтра.

Коли двері в’язниці з ляскотом зачинилися в неї за спиною, Клавдія спитала наглядачку, який сьогодні день.

— Середа.

— Тобто який день місяця? Я знаю, що зараз 1978-й.

— П’ятнадцяте березня, — сказала наглядачка, знімаючи з неї наручники.

Клавдія всміхнулася.

— Я передчувала це. Події трапляються зі мною близько Березневих ід[3].

Після того як її сфотографували й узяли відбитки пальців, Клавдії видали в’язничну уніформу з темно-синіх штанів, кросівок і білої сорочки з чорнильними літерами поверх кишені: К. ЯСКО. Помітивши ще більше телекамер на стінах, вона всміхнулася й з усіх сил спробувала продемонструвати гру, гідну «Оскара».

Наглядачка забрала її персні та шпильки з волосся, залишивши його вільно звисати до стегон. Клавдію помістили до першої з шести камер утримання зі сталевою койкою, раковиною та унітазом. Її камера, розташована навпроти конт­рольного центру, дозволяла жінці бачити ряд моніторів та об’єктиви, наведені на неї. Вона засміялася й помахала рукою.

Бачила б її зараз мати…

Розділ другий

1

Марта Яско дізналася, що сталось із її донькою, коли за п’ять хвилин до одинадцятигодинного випуску новин зателефонував Боббі Новатні й повідомив, що Клавдію заарештували та, ймовірно, покажуть по телебаченню.

Марта подумала, що він жартує, але який же дивний жарт! Вона була заскочена його дзвінком, адже два тижні тому в телефонній розмові Клавдія зізналася їй, що хоче піти від Боббі. Марта гадала, що донька так і зробила. Хоча Марта вважала Боббі яскравим, начитаним молодиком, він їй ніколи не подобався. Вона знала, що він часто мав проблеми з законом, і стривожилася, дізнавшись, що він торгує наркотиками.

Коли вийшли новини, Марта і її п’ятнадцятирічна донька Ненсі побачили, приголомшені, як Клавдія в наручниках, у джинсах і джинсовій куртці всміхається й махає на ка­мери.

Коли диктор повідомив, що Клавдію заарештували за потрійне вбивство та що двох можливих спільників невдовзі затримають, Марта закричала:

— Що вони верзуть? Збожеволіли?

Ненсі плакала:

— Клавдія… це неможливо. Вона ніколи нікому б не нашкодила.

На нетривких ногах Марта підвелася з крісла й зі стогоном стала походжати туди-сюди.

— Треба щось робити. Що ми можемо? Кому телефонувати? Нам потрібен адвокат. Кого нам знайти? Зателефонуй комусь і скажи їм, що все це жахлива помилка.

Ненсі боялася, що в матері станеться серцевий напад.

— Знаю! — схлипнула вона. — Зателефоную таткові. Він скаже нам, що робити.

Вона підбігла до телефону. Сльози туманили їй очі, коли вона набирала номер Департаменту поліції Колумбуса. Татко знатиме. Татко допоможе.

Детектив-сержант Білл «Татко» Стекмен був не її рідним батьком, а батьком однієї з її шкільних подруг. Відколи батьки Ненсі розлучилися — майже дев’ять років тому, — вона проводила стільки часу в будинку Стекменів, що вважала їх за другу родину.

Зараз, дізнавшись, що її сестру заарештували за вбивство, Ненсі, ясна річ, звернулася до Білла Стекмена по допомогу. Телефоністка у Центральному поліційному відділку з’єднала її з Детективним бюро, відділом убивств, і коли Стекмен відповів своїм глибоким, заспокійливим голосом, вона розповіла йому все, що вони з матір’ю почули в новинах.

— Можеш допомогти Клавдії, татку? Вона не могла скоїти того, про що вони кажуть. У неї були проблеми з психікою, але вона й мухи не скривдить. Що нам робити? Куди нам…

— Опануй себе, Ненсі. Ти маєш себе контролювати. Я зроб­лю все, що зможу. Дай-но поговорити з твоєю матір’ю.

Марта взяла телефон, продовжуючи схлипувати, і Стекмен заговорив м’яким, обнадійливим тоном, хоч і попереджав, що може зробити не так уже й багато.

— Я не можу втручатися в розслідування шерифа Беркемера. Округ Франклін не входить до моєї юрисдикції.

— О Господи…

— Але зараз, постривайте. Я поговорю з кимось зі знайомих детективів в офісі шерифа. Подбаю, щоб вони знали про її історію психічної хвороби…

— О, благослови вас Боже, Білле.