Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

залишимо знавцям), або підсвідомого бажання виправдати своє вбивство переносом ненависті з цілого на його частину (що теж не є свідченням психічної норми). Наявність прагматичних спонук до злочину викликає сумніви, хіба що монолог – вправна симуляція, в такому випадку його адресат (чи адресати) – представник (представники) правосуддя; утім, це малоймовірно. Герой наполягає на обдуманості усього ним скоєного й рішуче відкидає звинувачення в божевіллі, хоча в його ситуації акценти варто було б розставляти інакше, – тож чи не в божевільні знаходиться він, а його слухач чи не лікар? Утім, займатися пошуком звичайної логіки в словах і поведінці такого типу персонажа, ймовірно, й не варто. А що варто, так це зосередитись на тому, як майстерно вибудовує його оповідь По, яким чином він досягає ефекту неоднозначності й водночас визначеності в оцінці читачами його психічного стану. Містика в новелі відсутня: те, що чує герой, може бути витвором його уяви, биттям власного серця, а може, таким чином дається взнаки загнане в підсвідомість почуття провини. До слова, звучання назви оповідання англійською передає биття серця: «The Tell-Tale Heart».

На відміну від неназваного героя «Серце виказало», Монтрезор з «Барильця амонтильядо» нібито має причину ненавидіти Фортунато: «тисячі образ» і приниження, яких, як він каже, він від нього зазнав, дають йому для цього підстави – та чи дійсно це так, ми не знаємо. «Барильце амонтильядо» – одна з найтонших і водночас найбільш «театральних» новел По. Монтрезор розігрує перед нами спектакль, ним самим режисований, натомість Фортунато в його карнавальному вбранні відведена роль актора в п’єсі, сценарій якої відомий лише її постановнику. Вбивця грає з жертвою, як кішка з мишеням, сипле дотепами, похмурий зміст яких зрозумілий лише йому самому, розсипається у двозначних люб’язностях, вправно маніпулює нещасним. Дія у «Барильці амонтильядо» відбувається під час карнавалу, ймовірно, знаменитого венеційського, що посилює театральну атмосферу твору. Й водночас становить контраст подіям у новелі: на відміну від карнавальної, смерть Фортунато справжня, й виглядає трагічною навіть в очах убивці, свідомість якого полонила нав’язлива ідея помсти.

В обох новелах відтворений стан граничного психологічного напруження, але події розвиваються неквапно, оповідь ведеться методично, із затримками. Крок за кроком ми наближуємось до чогось жахливого, причому цей рух у «Барильці амонтильядо» «топографічно» фіксується переліком приміщень, якими проходять герої. Але понад усе в цих новелах жахає невідоме, що може критися за виявами приязності, «нічний» бік людської свідомості, схований під «денними» масками. Дія в них відбувається в обмеженому просторі, доволі прозаїчному у «Серце виказало» й скоріше екзотичному в «Барильці амонтильядо», але це той самий позачасовий і позагеографічний простір, що й у «Тиші», й так само зір По сфокусований на людині, душу якої мучать нею ж породжувані демони.

Наталія Білик

Оповідь Артура Гордона Піма

роман

Передмова

Кілька місяців тому, коли я повернувся до Сполучених Штатів, переживши в Південному океані та деінде багато дивовижних пригод, про які розповім далі, випадок привів мене у невеличке товариство джентльменів з Ричмонда, штат Віргінія, і вони виявили глибокий інтерес до всього, що стосувалося країв, де я мандрував, наполягаючи, щоб я видав свою розповідь друком. Проте я відмовлявся це зробити, і то з кількох причин: були серед них і причини суто особисті, – вони стосувалися одного мене, – і причини іншого характеру. Скажімо, мене стримувало таке міркування: оскільки протягом більшої частини своїх мандрів я не вів щоденника, то чи зумію я, спираючись лише на пам’ять, викласти події так докладно і так зв’язно, щоб вони й здавалися не менш правдивими, ніж були (тут не йдеться про цілком природні й неминучі перебільшення, до яких ми залюбки вдаємося, коли розповідаємо про миттєві випадки, які справили на нас незабутнє враження і глибоко схвилювали нашу уяву). Друга причина: події, про які я мав розповісти, видаються настільки незвичайними і чудесними (та й ніхто, з огляду на обставини, не міг би підтвердити правдивість моїх слів, крім хіба одного свідка, але й той напівіндіанець), що я міг би сподіватися лише на віру з боку своєї родини та тих друзів, котрі, знаючи мене все життя, не мають підстав сумніватися в моїй правдивості, тоді як широка публіка найімовірніше поставилася б до моєї щирої оповіді як до безсоромної, хоч і мудрованої вигадки. Проте чи не найголовнішою причиною того, чому я не здався на умовляння доброзичливців, була невіра у свої таланти.

Серед віргінських джентльменів, які виявили надзвичайний інтерес до моїх розповідей, а надто тих, де йшлося про мої вимушені мандри в Антарктичному океані, був містер По, якого незадовго до нашої з ним зустрічі призначили редактором «Південного літературного вісника»,[1] щомісячного журналу, який видавав містер Томас У. Уайт у Ричмонді. Він, як і інші, наполегливо радив мені приготувати повний звіт про все, що мені довелося спостерегти й пережити, і покластися на проникливість та здоровий глузд читачів – і він переконливо доводив, що хай би як невміло виклав я свої думки, сама невправність автора, якщо така матиме місце, забезпечить книжці більше шансів бути прийнятою як правдива оповідь про дійсні події.

Та попри його наполегливі умовляння, я так і не зважився зробити, як він мені радив. Згодом він запропонував (переконавшися, що я затявся на своєму), щоб я дозволив йому описати мої найперші пригоди – він, мовляв, ґрунтуватиметься на викладених мною фактах і надрукує їх у «Південному віснику» як художню повість із вигаданим сюжетом. Я не бачив підстав не погодитись і поставив тільки за умову, щоб у повісті було використане моє справжнє прізвище. Отже, два уривки з цієї нібито художньої повісті з’явилися друком у січневому та лютневому номерах «Південного вісника» за 1837 рік,[2] і для того, щоб ніхто не засумнівався в белетристичності згаданого твору, в змісті журналу біля вищеназваних уривків було вказане прізвище містера По.

Читачі сприйняли цю літературну хитрість зовсім не так, як я собі припускав, бо, незважаючи на видимість вигадки, якою так майстерно була замаскована розповідь про деякі з моїх пригод, надрукована у «Віснику» (причому жоден факт не був змінений чи спотворений), я виявив, що читачі зовсім не схильні сприймати її за вигадку, і на адресу містера По надійшло кілька листів, де висловлювалася тверда переконаність у протилежному. Звідси я дійшов висновку, що саме за своєю природою факти моєї розповіді містять у собі достатньо доказів своєї правдивості, і мені не слід