Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

навчальною частиною на курсах, де я викладав. Одного дня ми з ним зустрілися в Канзас-Сіті й він люб'язно підвіз мене до моєї ферми в Белтоні, штат Міссурі. Під час поїздки я запитав його, що він робить, щоб уникнути хвилювання, і він розповів мені повчальну історію, яку я ніколи не забуду.

«Раніше я багато хвилювався, — почав він свою розповідь, — але одного весняного дня 1934 року я йшов вулицею Вест-Доуерті у Вебб-Сіті й побачив картину, яка раз і назавжди стерла всі мої тривоги. Все це тривало не довше як десять секунд, але за ці секунди я дізнався про життя набагато більше, ніж за останні десять років. Протягом двох років я був власником бакалійної крамниці у Вебб-Сіті. Тоді я не лише втратив усі свої заощадження, а й заліз у борги, які мені довелось виплачувати ще впродовж семи років. Минулої суботи я був змушений зачинити свою бакалійну крамничку, і тепер ішов до Банку торговців і шахтарів, щоб позичити грошей, на які я зміг би вирушити в Канзас-Сіті на пошуки роботи. Я плентався, як побитий собака. Я втратив весь свій запал і віру. Раптом я побачив, як вулицею пересувається безногий чоловік. Він сидів на маленькій дерев’яній платформі, обладнаній коліщатками від роликів. У руках цей чоловік тримав по дерев’яному бруску, якими він відштовхувався від бруківки. Я помітив його саме в ту мить, коли він щойно перетнув вулицю і тепер намагався піднятися над краєм тротуару, щоб вибратись на нього. Його дерев'яний возик нахилився, і наші очі зустрілись. Він привітав мене широкою усмішкою. „Доброго ранку, сер. Чудовий ранок, чи не так?“ — весело сказав він. Я стояв, дивився на того чоловіка, і раптом зрозумів, який же я багатий. У мене було аж дві ноги. Я міг ходити. Мені стало соромно за те, що я так себе жалів. Я сказав собі, що якщо цей чоловік може бути щасливим, веселим і впевненим, не маючи ніг, я й поготів можу бути таким, адже в мене є ноги. Я відчув несподіваний приплив сил. До цієї зустрічі я збирався попросити в Банку торговців і шахтарів усього лише сто доларів, але тепер був рішуче налаштований просити двісті. Спочатку я збирався сказати, що хочу поїхати в Канзас-Сіті, щоб спробувати знайти роботу. Тепер я впевнено заявив, що хочу вирушити до Канзас-Сіті, щоб влаштуватися на роботу. Звичайно ж, я отримав позику; і я влаштувався на роботу.

Тепер до мого дзеркала у ванній приклеєний папірець із такими словами, які я читаю щоранку під час гоління:

Я був сумним, тому що не мав черевиків. Аж якось я зустрів чоловіка, в якого не було ніг».

Одного разу я запитав у Едді Рікенбакера про найважливіший урок, який він отримав, коли його з товаришами двадцять один день носило на рятувальних плотах Тихим океаном без надії на порятунок. «Найважливіший урок, який я виніс із того досвіду, — сказав він, — був таким: що якщо в тебе є стільки прісної води та їжі, скільки ти хочеш, то тобі гріх на щось скаржитись».

Газета «Тайм» опублікувала статтю про сержанта, якого було поранено під час бою за Гвадалканал. Сержанту в горло влучив уламок снаряда, і йому сім разів переливали кров. Якось він написав своєму лікарю записку: «Я буду жити?» Лікар відповів: «Так». Сержант написав іще одну записку: «Чи зможу я говорити?» Відповідь знову була ствердною. Тоді поранений написав: «То якого ж дідька мені хвилюватись?»

Спиніться просто зараз і запитайте себе: «Якого ж дідька мені хвилюватись?» Можливо, ви зрозумієте, що ваші тривоги надумані і тому не дуже важливі.

Наше життя на дев'яносто відсотків складається з приємних та сприятливих речей і на десять відсотків — із негативних. Аби бути щасливими, варто зосередитись на кращих дев'яноста відсотках і не звертати уваги на решту відсотків. Якщо ж ви бажаєте непокоїтись, страждати і заробити виразку шлунка, тоді слід звертати увагу виключно на десять відсотків неприємностей та ігнорувати дев'яносто прекрасних відсотків.

Слова «Подумай і подякуй» викарбувані в багатьох кромвелівських церквах Англії. Ці слова також мали б бути викарбувані в наших серцях: «Подумай і подякуй». Подумайте про все, що маєте і за що повинні бути вдячними, і подякуйте Богу за всі його блага і щедроти.

Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Гуллівера», був одним із найбільш безнадійних песимістів серед англійських письменників. Він так шкодував про те, що народився, що на всі свої дні народження надягав чорне і постився; тим не менш, навіть у своєму відчаї цей затятий песиміст англійської літератури прославляв велику цілющу силу радості та щастя. «Найкращі лікарі у світі, — стверджував Свіфт, — це лікар Дієта, лікар Спокій і лікар Веселощі».

І ви, і я можемо безплатно користуватись послугами лікаря Веселощі хоч щодня. Для цього потрібно лише спрямувати увагу на всі ті неймовірні багатства, якими ми володіємо. Ці багатства значно перевищують незліченні скарби Алі-Баби. Чи продали б ви ваші очі за мільярд доларів? Скільки б ви запросили за свої дві ноги? За свої руки? За слух? За ваших дітей? За вашу сім'ю? Складіть подумки всі свої багатства докупи — і ви зрозумієте, що не продали б те, чим володієте, навіть за все золото Рокфелерів, Фордів та Морганів разом узяте.

Але чи цінуємо ми ці скарби? Аж ніяк. Шопенгауер говорив: «Ми рідко думаємо про те, що маємо, однак повсякчас думаємо про те, чого нам бракує». Схильність так міркувати — це найбільша трагедія на землі. Можливо, вона принесла людству більше нещасть, ніж усі війни та хвороби в історії.

Саме вона змусила Джона Палмера перетворитися «зі славного хлопця на старого зануду» і майже зруйнувала його дім. Я знаю це, тому що він сам мені розповів.

Містер Палмер жив у Патерсоні, штат Нью-Джерсі. «Незабаром після мого повернення з армії, — розповідає він, — я розпочав свою власну справу. Я важко працював днями й ночами. І все йшло добре. Та потім почалися неприємності. Я не міг дістати запчастини та матеріали. Я боявся, що мені доведеться розпрощатися зі своїм бізнесом. Я непокоївся так сильно, що зі славного хлопця перетворився на старого зануду. Я став таким сердитим і дратівливим, що — повірте, тоді я цього не усвідомлював, але зараз дуже добре розумію, — мало не втратив своє щасливе сімейне вогнище. Але одного дня молодий інвалід, ветеран війни, який працював на мене, сказав: „Джонні, тобі мало б бути соромно.