Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

лізли по драбинах на вали, та лукімці облили вали водою, і нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду донизу.

Кілька днів провів він під цією фортецею, але взяти не зміг. А коли з півночі показалися передові загони Лубенського полку, Яненченко відступив і став на полі між Лукім’ям та Оржицею.

З–за Сули на допомогу лубенцям прибули кінні сотні Миргородського полку, і полковники Ілляшенко та Новицький, не гаючись, стали готувати своє військо до битви.

Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилі, на узвишші, звідки було видно майже все поле майбутнього бою. Серце його тужно нило від гостроїтривоги, рвалося до Дубової Балки. Невідомість гнітила козака. Йому хотілося вітром летіти до рідної оселі. Та між ним і хутором за якоїсь півмилі суцільною стіною темніли татари. Як полетиш?

Друзям були зрозумілі Арсенові страждання, і вони не набридали зі словами співчуття й розради. Роман сам тяжко сумував за Стехою, його великі голубі очі мимоволі поглядали в білу далину, ніби сподівалися побачити там кохану. Спихальський і Гурко, стиснувши зуби, мовчки сиділи на конях, ждучи наказу атакувати ворога.

Яненченко не витримав і перший розпочав бій. Миргородці ще шикувалися лавами, а він своїм правим крилом ударив по них, сподіваючись зім’яти й відкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих прогноїв. В разі перемоги йому відкривався шлях на Лубни, Лохвицю та Ромни. Тож варто, міркував він, ризикнути!

Він підвівся на стременах, махнув шаблею над головою. І зразу ж застугоніла під снігом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грізний клич — алла, алла!

В ту ж мить перед козацькі лави виїхав молодцюватий підтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею.

— За мною, братці! Вперед!

Дві густі лави, як дві морські хвилі, зіткнулися в білому полі. Завирувало, заклекотіло криваве бойовисько.

Татари не змогли відкинути миргородців, і їхній бойовий запал швидко згас. А коли почали частіше падати вбиті й поранені, коли козацьке «слава» зазвучало гучніше й грізніше, в серця ординців закрався страх і вони здригнулися. І не тому, що були менш хоробрі чи мали менше сил. Сили були майже рівні. І хоробрістю не обділив Аллах своїх синів, що з дитячих років привчалися сидіти в сідлі й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в іншому: вони воювали тільки заради грабунку, здобичі військової. А грабіжники, як відомо, ніколи не відзначаються стійкістю в бою… Козаки ж захищали свій край, свої домівки, своїх жінок і дітей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. І ця приреченість надавала їм сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не відступили ні на крок.

Побачивши, як здригнулися передні ряди ординців, Яненченко зрозумів: ще хвилина — і його військо покотиться назад. Тоді вже ніяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Дніпра. І він гукнув до тих кількох десятків козаків, які служили у Юрія Хмельницького:

— За мною, друзі! Покажемо союзникам, як треба битися!

Він помчав на білому огирі на чолі купки своїх охоронців і врізався в лави лубенців. З–під баского коня летів кім’яхами сніг. Блиснула на сонці крива шаблюка.

Захоплені його відчайдушністю, понукувані мурзою Кучуком, татари повернули знову і посилили натиск на козаків.

Арсен Звенигора здалеку запримітив вершника на білому коні і подумав, що то сам Юрій Хмельницький.

— Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з боків, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! — гукнув він товариству. — Чи не сам гетьман?

— Ні, то не Хмельниченко, — заперечив Гурко. — Побий мене грім, якщо це не Яненченко… Їй–богу, Іван Яненченко! З ним я разом учився в Київській колегії, а пізніше — схрещував шаблі, коли Самойлович водив лівобережних козаків проти Дорошенка. А тепер він полковник корсунський…

— От його нам якраз і цікаво схопити! Татари враз тоді повернуть назад, — сказав Арсен. — Вперед, друзі!

Він ударив коня під боки і помчав навперейми Яненченкові. За ним — Гурко, Роман і Спихальський. Позаду рушили козаки Лукімської сотні.

Арсен на повному ходу зіткнувся з Яненченком і зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий і спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкірилося: він, мабуть, гадав, що легко виб’є молодого супротивника з сідла. Та з першого ж удару відчув, що перед ним не молодик, а досвідчений і сильний козак. Тому, наносячи Арсенові удар шаблею, він лівою рукою вихопив з–за пояса пістоль і спрямував козакові прямо в груди.

Блиснув пломінь. Прогримів постріл.

Та Арсен раніш, ніж куля встигла пронизати його, кинувся вбік, до лівого стремена і теж вихопив пістоль.

Яненченко не сподівався такого повороту подій. Він був упевнений, що супротивник падає, і не встиг відхилитися від пострілу Звенигори, який стріляв майже впритул, бо їхні коні замалим не зіткнулися грудьми. Але полковник навіть не похитнувся, хоча на кожусі якраз проти серця зачорніла кругла дірка.

— На ньому панцир! — крикнув Гурко. — Бий шаблею!

Арсен заніс шаблю. І коли б Яненченко не рвонув поводи і не кинувся навтьоки, коли б між ним і Арсеном не вклинилися полковникові охоронці, хто зна, чим би закінчився для нього цей поєдинок.

Йому навперейми кинувся Роман зі Спихальським та десятком молодих козаків. Зрозумівши, що він потрапляє в пастку, Яненченко пустив поводи і щосили оперіщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха і вихором помчав у поле, рятуючи свого хазяїна од вірної смерті.

— Хапай його! Хапай псявіру! — ревнув Спихальський, бачачи, що полковник вислизає з рук.

— Однак ні в Спихальського, ні в Романа, ні в Гурка коні не відзначалися прудкістю, і Яненченко швидко відірвався від них. Тільки Арсен не відставав. Мов чорна блискавка, мчав він слідом за полковником по засніженому білому полю.

Яненченко оглянувся, і на його бронзовому, засмаглому обличчі промайнув страх: козак ось–ось наздожене. А там…

— На допомогу! — вигукнув він перелякано.

До нього на виручку повернув з кількома десятками воїнів мурза Кучук.

Арсен на всьому скаку врізався в лаву татар. Від його наглого натиску перший ряд здригнувся, подався назад. Кілька ординців упало додолу. В інших одразу погас бойовий запал…

До козака неможливо було підступитися, його шабля, мов смерч, шаленіла над ворожими головами, а дужий, розпалений боєм кінь грудьми тіснив низькорослих кошлатих татарських коней.

На допомогу Арсенові підоспіли друзі; він з новою силою, з новим завзяттям накинувся на ненависних загарбників. Упало ще кілька ворогів, а ті, що вціліли,