Читати книгу - "Україна у вогні"

Не можу, точно. Вам понятно? Товстуватий чоловік з двома шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не загрожувати йому, а пропустити.

 — Понятно?

 — Товаришу, — так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, — просив Кравчина.

 — Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.

 — А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! — І ранений в ногу Іван Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.

 — Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.

 — Я не загрожую.

 — Я принципіально не можу.

 — Що?

 — Так об'ясніть нам.

 — Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.

 — Діло в стражданні! — сказала дівчина.

 — Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім підвезені кидалися з ножами на спину.

 — Товаришу, цей ранений — член ЦК комсомолу! Він не кинеться.

 — Не можу. Не можу!

 — Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! — сказав раптом Іван. — Бо кинемось на машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!

 — Давай!

 — Товаришу командир, ну, що ви скажете? — звернувся Іван до Кравчини.

 — Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло пролитись. І страждань.

 Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.

 Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом — Мина Товченик.

 — Гей, гей! — поганяє Мина дезертирство і оточенство.

 — Прав уже мовчки, не дратуй! — сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.

 Товченик. Тягни, тягни, бугай! Н є х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!

 Ж у р а в е л ь. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня, який би я був щасливий!

 Т о в ч е н и к. Годі молоти чортзна-що!

 Л е в к о  Ц а р. А чого тікав?

 Ж у р а в е л ь. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.

 Ч у б є н к о. Еге. Крові злякався!

 Л е в к о  Ц а р. Та не гарикай там...

 Т о в ч е н и к. Но-о!

 Л е в к о  Ц а р. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба... О ганьба... Дай перепочити. Падаю.

 Т о в ч е н и к. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади... (Оглядається вбік).

 Жандарми з автоматами доглядали оранку.

 Н є х о д а. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!

 Ч у б є н к о. Ой!

 Ц а р. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.

 Н є х о д а. Краще?

 Ц а р. Краще.

 Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!

 Ц а р. А, глупак...

 Н є х о д а. Сам ти дурень!

 Ж у р а в е л ь. Ну годі там!

 Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз...

 Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!

 Л е в к о  Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще и сторія не знала.

 Т о в ч е н и к. Самі вибрали.

 Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!

 Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.

 Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.

 Чути — «кра-кра-кра!»

 — Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.

 — Яких?

 — Нащо ви людьми орете?

 — Вони мене на це обрали.

 — Як на це?

 — Чого вони хотять?

 — Вони не хотять ходити в ярмах!

 — Нехай не ходять.

 — Ну, тату!

 — Я тебе питаю, чого вони хотять?

 — Я не знаю.

 — А ти взнай. Заступниця.

 — Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.

 — А кого вони люблять?

 — Тату! Що з вами?

 — Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!

 — Вони в ярмах...

 — Не хотіли ярем, треба було битися за волю.

 — Не могли всі битися...

 — На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.

 — Тату, вони вас уб'ють.

 — Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!

 Щось постукало в двері.

 — Вийди з хати.

 Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.

 У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.

 Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.

 — Васер!..

 Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.

 — Мовчать?

 — Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота