Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

бритву, гостру таку, що розтинає волосину — і одним різким рухом відрубую його, потім дивлюся на нього, щойно налитого силою і кров’ю, як він вихлюпує із себе цю силу та кров і опадає, маліє, стає безпомічним і слабим.

Я кохався й кохався, я кінчав і кінчав, я кінчав у піхви й вуста, в простирадла й подушки, в долоні й перса, в листя і квіти, в хустинки і серветки, в майтки й сорочки, у вуха

і волосся, в повітря і небеса, у ріки й моря, у пісок і траву, в газети і рукописи. Секс дозволяв мені втекти від самого себе. Убивши сотні й сотні мільярдів сперматозоїдів, я, безперечно, заслуговую Нюрнберзького процесу.

Блукання в безмежному лісі жінок, що виростають на кожному кроці й манять тебе очима й вустами, блукання їхніми розкішницями схоже на переліт джмеля від квітки до квітки, монотонне збирання нектару, всотування запахів, поцілунків, пестощів, вишептаних слів, шелесту вуст. Жінки створені для любові й зради, їх можна кохати, а потім перетворювати на літературу, проте підсвідомо я все ж таки страшенно хотів закохатися, навіть відчував уже ознаки великої закоханості, але не до реальної особи, а до чогось імлистого й мерехтливого, до чогось, що я досі ще не зустрів. Поволі оці блукання перетворилися на гонитву за щастям, яке причаїлося невідомо де. Я немов опинився у казковому палаці з безліччю кімнат, кожна з яких вела до щастя, і тільки одна, заходити в яку суворо заборонено, вела в сліпу вулицю, в ніщо, але за якоюсь дивовижною закономірністю я прочиняв двері саме до цієї кімнати. Я не знав, що ловити щастя намарне: воно мусить само поманити тебе біля відчинених дверей, і що триваліше ти його чекаєш, то воно привабливіше, а кохання не може прийти раніше або пізніше, воно прийде у визначений час із одним лише уточненням — його визначатимеш не ти.

Одне я знав, що мушу в якийсь момент зупинитися, вибрати одну панну і впорядкувати своє занадто бурхливе життя. Для цього навіть не конче одружуватися, головне усвідомити, що вона в тебе є і ти можеш будь-коли її видзвонити, запросити на вікенд, а решту часу присвятити писанню. Але хвиля безумства котила мене, мов безвольну тріску, кидаючи то вгору, то вниз, а часом закручуючи в шаленому вирі, з якого я мусив рятуватися, докладаючи всіх зусиль. Я не міг зупинитися, бо кожна наступна панна була краща за попередню, я не знаю, яким чином вдалося їм отак вишикуватися в суворій послідовності, але мені здавалося, цьому не буде ні кінця ні краю.

2

Перші мої еротичні пригоди від моменту, коли я подав на розлучення, не додали мені оптимізму, а навпаки — викликали ще більшу ностальгію за втраченим. Здавалося, що якийсь фатум висить наді мною. Спочатку я переспав з однією знайомою, яка займалася танцями й була значно вища за мене. Ніколи не доводилося спати з тичками? То й не пробуйте.

Надія на те, що в горизонтальній позиції її зріст не буде домінувати над вами, — марна. Тичка і в ліжку тичка. Особливо, якщо цій тичці двадцять вісім років. Славка мала перса, як у третьокласниці, я не знаю, навіщо вона взагалі надягала нацицьника, і була така худа, що я її заочно прозвав «Привіт із Бухенвальду». А я якось звик, що під час поцілунку спочатку підкрадаюся до грудей, проте у випадку зі Славкою ця тактика зазнала повного фіаско, мої інтенсивні потирання в тих місцях, де мали причаїтися перса, не викликали в неї ані найменшого ентузіазму. Вона дивилася на мене, як страус на фіалку: згори вдолину. Це жахливе відчуття, коли на тебе кобіта дивиться згори, а ти копошишся, мерехтиш, стараєшся, аж поки не починаєш розуміти, що всі твої маніпуляції схожі на залицяння ховраха до жирафи. Врешті я вирішив, що завів її достатньо і повалив на ліжко. Але я помилився, бо Славка сказала зимним тоном (щонайменше градусів ЗО у мінусі): вона ще не готова. Вона так і сказала:

— Я не готова.

І крапка. І думай, що хочеш. Вона лежить переді мною напівгола, але ще не готова, а я готовий, але ще не в ділі. Жінка про свою неготовність може повідомити тисяча й одним способом, але крижаний тон — це вже явно щось таке, чого не чекаєш і з чим собі ради не даси. Коли тобі панна шепоче на вушко так ніжно й жагуче: «Не поспішай» — це одне, але коли тебе ставлять на місце, то відчуваєш, ніби ти в сьомому класі намагаєшся вграти вчительку математики. Ще трішки — і вона з указкою в руках почне пояснювати, де в неї ерогенні зони. У Славки ерогенні зони знаходилися явно не там, де я звик. На грудях, чи то пак на місці їхньої відсутності, ерогенними зонами й не пахло. Тоді я переключився на ноги, точніше на внутрішній бік стегон. Ноги у Славки були кілометрові, але й тут я не добився жодного інтимного звуку з її вуст, вона лежала, як колія Львів—Перемишль,

така ж довга і хвиляста, з тією суттєвою відмінністю, що жоден клятий семафор не підказував мені наближення станції. Я блудив наосліп, я промацав усе її тіло від стіп до голови, дослідив його краще, ніж Амундсен Антарктиду, але від цього вона не перестала бути Антарктидою. В якийсь момент мені захотілося сказати їй пару теплих слів і чкурнути подалі, коли вона врешті сама не скинула з себе залишки вбрання і, схопивши мене за прутня, не вставила собі куди треба. Далі я тільки рухався, як автомат, але відчуття, що все одно роблю щось не так, не полишало. Я був уже добряче вимучений тією безкінечною прелюдією, ми сп’яніли, і було досить пізно, я хотів спати, різні дурниці лізли у голову, а Славка навіть не намагалася ворухнутися. Здавалося, я грав снігову бабу, і щойно це мені спало на думку, як мій прутень брик — і звалився. Десь у душі я був навіть вдячний йому за це. Я сповз зі Славки і сказав: «Давай спати», вона мовчки повернулася до мене спиною і захропіла. Над ранок я реабілітував себе, але це не дало мені жодного задоволення. Більше зі Славкою я не бажав мати стосунків. Я спалив її і попіл розвіяв за вітром.

Інші враження залишила по собі оперна співачка, яку я прозвав Аїдою. Вона не була надто високою, але вся її поведінка говорила, що