Читати книгу - "Пес на ім'я Мані"

мені двері, ми сіли у кухні. Я усе ще не відважувалася глянути на Вовкулаку, такий жахливий він мав вигляд. Тому зраділа, коли ініціативу розмови взяла в свої руки господиня.

— Твоя правда, — почала вона. — Для мене надто важко тричі на день виходити з Наполеоном на прохід. Коли з’являється чужий пес, я не годна його втримати. Гадаєш упоратися з ним?

— Наполеон гулятиме з Мані. Ми можемо спробувати…

— Я бачив, як ти гарно обходишся зі своїм псом, — утрутився старий чоловік. — Як на мене, ніхто не зумів би ліпше, — а тоді звернувся до дружини: — А ми зітхнули би спокійніше, Елло. Дівчинка має вроджений талант поводження з собаками. Мені навіть здається, що вона вміє з ними розмовляти…

Я ледь стрималася, щоб не засміятися. Якби ж то він знав… Я тихцем спостерігала за чоловіком, доки той радився з дружиною. Зблизька він уже не видавався страховиськом. Хіба трішки загадковим, так ніби мав за плечима нелегке і цікаве життя. До того ж, він мав надзвичайно доброзичливий вираз обличчя і мудрий погляд.

— Насамперед познайомимося, — запропонував чоловік. — Ми — Елла та Вальдемар Ганенкампи.

— Мене звуть Кіра, Кіра Клаусмюллер, — відрекомендувалася я.

— Дуже приємно, юна панночко, — пан Ганенкамп повагом кивнув головою. — Ось моя пропозиція: кожного пообіддя вигулюватимеш Наполеона і вичісуватимеш його. А ще навчиш послуху! — старий чоловік на мить запнувся. — Скільки тобі платити за допомогу?

Гарячий рум’янець залив мої щоки. Про ціну я якось не подумала. Подружжя вичікувально дивилося на мене.

— Я й сама не знаю, — ледь чутно відповіла я.

— Що скажеш про одне євро на день? — прийшов на допомогу господар.

Я притьмом підрахувала — це ж 30 Ђ на місяць, утричі більше, ніж кишенькові витрати! Людоньки, це купа грошей! Однак подружжя неправильно витлумачило моє мовчання і поквапилося з новою пропозицією:

— А за кожну команду, якої ти навчиш нашого пса, отримаєш іще 10 Ђ.

Цього разу я вже не мовчала.

— Чудово! Я така рада! Ви дуже приємні люди…

Елла та Вольдемар задоволено перезирнулися.

— Гаразд, то, може, почнеш уже сьогодні? — з надією запитала стара пані.

— Звичайно! — відразу погодилася я і швиденько попрощалася — мама вже, напевно, чекала на мене з обідом.

Я бігла додому, окрилена успіхом. Як же легко заробляти гроші, радісно думала я, сяючи немов сонечко і мугикаючи веселу пісеньку. Ледь переступивши поріг, я ніжно погладила Мані і шепнула йому на вухо, що відтепер зароблятиму багато грошей. Мані урочисто простягнув мені лапу. Я бачила, як він тішився.

Після обіду я негайно зателефонувала Марселеві й розповіла йому про свою першу роботу.

— Як бачиш, усе в твоїх руках, Кіро, — тільки й сказав він.

Я була трохи розчарована, бо сподівалася на похвалу, але раптом зауважила, що він уперше не назвав мене дурною гускою, а на ім’я — Кірою. Добрий знак!

— Хочу, однак, звернути твою увагу на два важливі моменти, — долинув до мене голос Марселя. — По-перше, ніколи не покладайся лише на одну роботу, можеш її втратити швидше, аніж гадаєш. Відразу берися за пошуки додаткового заробітку.

Марселеві страхи видалися мені перебільшеними, проте я вирішила послухатися його поради.

— По-друге, — вів далі двоюрідний братик, — якісь проблеми виникнуть неодмінно; такі, яких ти зараз передбачити не можеш. Ось тоді і з’ясується, гуска ти чи, так як я, заслуговуєш на успіх. Кожен зуміє заробляти гроші, коли все гладко, а ось коли трапляються перепони, тоді й виявляється, хто цього гідний, а хто — ні.

Друга порада Марселя трохи збила мене з пантелику, та все ж я ввічливо подякувала і подалася з Мані до Наполеона. Як я й підозрювала, Наполеон був дуже лагідним собакою. Він неймовірно тішився, що може бавитися з Мані. Обоє гасали за м’ячиком, якого я взяла з собою, до повного виснаження.

Та коли ми проходили повз інших собак, втримати Наполеона було годі. Я вирішила наступного ж дня вишколити свого вихованця сідати і лежати за командою. А потім я мала намір навчити його лягати, коли на видноколі з’являється чужак.

Повернувшись нарешті додому, я застала в нас у гостях тітоньку Ерну. Вона мешкала недалеко, за якихось тридцять п’ять кілометрів від нашого дому, однак ми давно вже не бачилися. Відколи у нас поселився Мані, вона ще тут не бувала.

Доки ми віталися, тітонька помітила білого лабрадора. Мама пояснила, що пес — приблуда, його господаря ми так і не розшукали. Тітонька, насупивши чоло, дуже прискіпливо придивлялася до Мані. Щось, здавалося, було не те…

— Скільки вже часу цей пес у вас? — запитала вона, не зводячи погляду з мого друга.

— Десь, мабуть, дев’ять місяців, — відповіла мама.

— Я, мабуть, маю для тебе важливу новину, — суворо мовила тітонька Ерна. — Я майже певна, що знаю, кому належить цей пес!

— Мені він належить! — випалила я.

— Ні, не тобі, а одному чоловікові, який живе поблизу мене, — сухо заперечила тітонька.

Холодний жах заповз у мою душу.

— Але він так довго живе у нас, тому він уже наш, — вперто наполягала я.

Мама суворо глянула на мене.

— Не кричи на тітку! Ти забула про ввічливість? — дорікнула вона.

Мені запаморочилось у голові, мене охопила паніка, я ледь не зомліла. Десь ніби здалеку долинув голос тата.

— Ми завтра ж поїдемо з Мані до того пана і все залагодимо.

Далі можна було не слухати. Я кинулася геть з кімнати. Мані побіг за мною. У своїй кімнатці я замкнулася зсередини й упала на ліжко, наче оглушена. Одне я знала напевно: ніколи й нікому не віддам Мані. Ми — друзі. Після всього того, чого зазнали удвох. Ліпше втечу разом із ним світ за очі.

Мані поклав голову мені на коліна й зазирнув у вічі. Не конче було йому щось говорити, за нього промовляли очі — він мене не покине.

Колишній господар Мані

Наступного дня я не хотіла йти до школи — боялася, що, повернувшись, не застану Мані вдома. Але тато пообіцяв узяти мене з собою до сусіда тітоньки.

Моніка тим часом уже звикла, що з мене тепер слова й обценьками не витягнеш, мене ж до третього уроку аж розпирало від потреби поділитися з нею поганою новиною. Моніка поспівчувала.

— Якщо треба заховати Мані, то він може побути в нас, — великодушно запропонувала вона.

Мені невимовно полегшало на душі. Тепер я мала певність, що рішення проблеми якимось чином таки знайдеться.

Та все ж мені аж млосно ставало від тривоги, коли ми з татом збиралися в дорогу до тітоньки. Потім ми разом із нею подалися до сусіда і невдовзі прибули до величезної вілли посеред розкішного парку.

Сторож відчинив ворота, і наше авто поволі підкотилося до будинку.

— Щоб мешкати тут, треба мати дуже, дуже багато грошей, — вражено зауважив мій тато.

— Пан Ґольдштерн заробив велетенські статки на біржі, — пояснила тітонька. — Я чула, з ним нещодавно трапився нещасний випадок, навіть не знаю, чи повернувся він уже з лікарні.

Я обійняла Мані, бажаючи в душі панові Ґольдштернові запропастися під землю разом зі своєю віллою.

Сторож повідомив про наш приїзд, покоївка в уніформі відразу відчинила двері.

Ми вийшли з авто, тітонька пояснила причину нашого візиту, і вже за мить ми стояли перед паном Ґольдштерном. То був невисокий чоловічок з дуже приємним обличчям.

Я налаштувалася на ненависть до господаря дому, однак, на своє превелике