Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

он що — жінку відбирають. Дуже випивати став. Із службовцями, звичайно. Вони раді старатися на дурничку. От якось бенкетували. Хтось із цих випивак і похвалився:

— Виросла в нас на заводі красуня, другої такої не скоро знайдеш.

Шмагайло й питає:

— Чия така? В якому місці живе?

Ну, йому розповіли і про шкатулку згадали — у цій, мовляв, сім'ї ваша жінка шкатулку купувала.

Шмагайло й каже:

— Коли б подивитися,— а у пияків і привід знайшовся.

— Хоч зараз підемо — оглянути, чи добре вони хату поставили. Сім'я хоч з вольних, а на заводській землі живуть. В разі чого й притиснути можна.

Пішли двоє чи троє з цим Шмагайлом. Ланцюг притягли, давай промір робити, чи не врізалася Настя в чужу садибу, чи виходять вершки між стовпами. Підкопуються, одне слово. Потім заходять у хату, а Танюшка якраз сама була. Глянув на неї Шмагайло і слова розгубив. Ну, ні в яких землях краси такої не бачив. Стоїть, як дурень, а вона сидить — помовчує, ніби це її й не обходить. Потім отямився трохи Шмагайло, почав питати:

— Що поробляєте?

Танюшка каже:

— На замовлення шию,— і роботу свою показала.

— Мені,— каже Шмагайло,— можна замовлення зробити?

Чому ж ні, якщо на ціні зійдемося.

— Чи можете,— питає знову Шмагайло,— мені з себе патрет шовком вишити?

Танюшка крадькома на гудзик подивилася, а там зеленоока їй знак подає — бери замовлення! — і на себе пальцем показує. Танюшка й відповідає:

— Свого патрета не буду, а є в мене на приміті жінка одна в дорогому камінні, в царициному вбранні, цю вишити можу. Тільки недешево коштуватиме така робота.

— Про це,— каже,— не турбуйтесь, хоч сто, хоч двісті карбованців заплачу, аби схожість з вами була.

— На обличчі,— відповідає,— схожість буде, а одежа інша.

Домовились за сто карбованців. Танюшка й строк призначила — через місяць. Тільки Шмагайло інколи й забіжить, ніби про замовлення дізнатися, а в самого зовсім не те на думці. Теж вразило його, а Танюшка немов і зовсім не помічає. Скаже двоє-троє слів, і вся розмова. Випиваки Шмагайлові глузувати з нього почали:

— Тут, мабуть, не відломиться. Даремно чоботи рвеш!

Ну от, вишила Танюшка той патрет. Дивиться Шмагайло — тьху ти, боже мій!— та це ж вона сама й є, одягом та камінцями прибрана! Подає, звичайно, три сотні, тільки Танюшка дві не взяла.

— Не звичні,— каже,— ми подарунки приймати. Трудом живемо.

Прибіг Шмагайло додому, милується патретом, а від жінки потай тримає. Бенкетувати менше став, до заводської справи придивлятися трохи почав.

Навесні прибув на заводи молодий пан. У Польову приїхав. Народ зігнали, молебень відправили, а потім у панському домі танці-співи почалися. Людям теж дві бочки вина викотили — пом'янути старого, привітати нового пана. Приману для початку зробили, значить. На це всі Турчанінови мастаки були. Як заллєш панську чарку десятком своїх, то й не знати яким свято здасться, а на повірку вийде — останні копійки умив і зовсім ні до чого. Другого дня люди на роботу, а в панському домі знову бенкети. Та так і пішло. Посплять скількись там — і знову за гульню. Ну, там на човнах катаються, на конях у ліс їздять, на музиках бренькають, та мало чого. А Шмагайло весь час п'яний. Навмисне до нього пан заповзятих пияків поставив — накачуй до нікуди! Ну, ті й стараються новому панові прислужитися.

Шмагайло хоч і п'яний, а чує, до чого воно хилиться. Йому перед гостями незручно. Він і каже за столом, при всіх:

— Це мені без діла, що пан Турчанінов хоче в мене жінку забрати. Хай забирає! Мені такої не треба. У мене он хто є! — Та й дістає з кишені той шовковий патрет. Усі так і ахнули, а Шмагайлиха й рота закрити не може. Пан теж уп'явся очима. Цікаво йому стало.

— Хто така? — питає.

Шмагайло, знай, регоче собі:

— Повен стіл золота насип — і то не скажу!

Ну як не скажеш, коли заводські одразу Танюшку впізнали. Один перед одним стараються — панові пояснюють. Шмагайлиха руками-ногами:

— Що ви! Що ви! Нісенітницю отаку верзете! Звідки в заводської дівки плаття таке та ще каміння дороге? А натрета цього мій чоловік з-за границі привіз. Ще до весілля мені показував. Тепер з п'яних очей мало чого наплете. Себе скоро не пам'ятатиме. Ач, запух увесь!

Шмагайло бачить, що жінці дуже не до вподоби, він і почав чехвостити:

— Соромітнице ти, безстиднице! Що ти плітки плетеш, панові в очі піском кидаєш! Який я тобі патрет показував? Тут мені його вишивали. Та сама дівчина, про яку вони он кажуть. Щодо плаття — брехати не буду — не знаю. Плаття яке хочеш надіти можна. А камені в них були. Тепер у тебе в шафі зачинені. Сама ж їх купила за дві тисячі, та надіти не змогла. Видно, не підходить корові черкаське сідло. Весь завод про купівлю знає!

Пан, як почув про камені, то одразу ж:

— Ану покажи!

Він, бач, недоумок був, марнотрат. Одне слово, спадкоємець. Та до камінців велику пристрасть мав. Похизуватися йому нічим було,— як то кажуть, ні зросту, ні голосу,— то χοч камінцями. Де не почує про хороший камінь, одразу ж купити ладиться. І,на камінні тямив, дарма що не дуже розумний.

Шмагайлова жінка бачить — нічого не поробиш,— принесла шкатулку. Пан глянув та відразу:

— Скільки?

Та й бабахнула зовсім нечуване. Пан почав торгуватися. На половині зійшлися, і позиковий папір пан підписав: не було, бач, грошей з собою.